– У цього Ерікссона було багато землі, – втрутився Сведберг. – Я побалакав із одним фермером на прізвище Лундберг. Десять років тому він продав Ерікссонові більш ніж п’ятдесят гектарів. Ніхто не мав потреби забиратися на чужі угіддя. Отже, навряд чи хтось міг спостерегти, що на них діється.
– Нам ще з багатьма треба побалакати, – обізвався Мартінсон, гортаючи свої папери. – Я дізнався від лундських медекспертів, що в понеділок вранці вони матимуть що сказати.
Занотувавши це, Валландер знову звернувся до Нюберга.
– А що з Ерікссоновим будинком?
– Я не розірвуся, щоб робити все нараз, – відбуркнув Нюберг. – Досі стирчимо в тому багні, бо треба закінчити роботу, поки не задощило. Напевно, завтра вранці почнемо обстежувати будинок.
– Приємно чути, – лагідно відповів Валландер. Менш за все йому хотілося, щоб цей експерт розізлився. Зіпсував би тоді всім настрій, і це вплинуло б на весь хід наради. Заледве вдалося стримати роздратування від такої примхливої поведінки. Було видно, що Ліза Гольґерссон, яка сиділа посередині довгої сторони стола, звернула увагу на цю прикру Нюбергову репліку.
Обговорення тривало. Слідство ще тільки починалося. Таку стадію роботи Валландер часто порівнював із корчуванням пеньків. Помалу просуваєшся вперед. Поки нема точок опори, все однаково важливо. Лише тоді, коли з’ясується, які речі істотні, а які не дуже, можеш рушити тим чи іншим слідом.
Близько першої години ночі Валландер дійшов висновку, що слідча група просувається навпомацки. Нічого не прояснили розмови з Рут Ерікссон і Свеном Тюреном. Еге ж, Гольґер Ерікссон замовив мазут. Чотири кубометри. У цьому нема нічого дивного та тривожливого. Досі невідомі мотиви загадкового злому, про який торік він заявив у поліцію. Складання лоції способу життя Гольґера Ерікссона та його особистості нічого не дало слідчому судну, хіба що можливість рухатися, слухаючись стерна. І далі це судно волік буксир рутинних дій. Слідство ще не почало жити своїм життям. Бракувало вихідних даних. Відомо, що двадцять першого вересня, у середу, після десятої вечора, Ерікссон вийшов із почепленим на шиї біноклем. Уже була готова фатальна пастка. Він ступив на кладку й упав в обійми смерті.
Коли вже ніхто не мав що сказати, Валландер спробував підбити підсумки. Увесь цей час він був під враженням, що на місці вбивства якась річ мала б напровадити на пояснення мотивів злочину. Очі бачили те, чого не міг витлумачити мозок. «Спосіб, – припустив Курт. – Щось пов’язане з цими бамбуковими кілками. Вбивця послуговується свідомо вибраною мовою. Навіщо він посадив людину на палі? Навіщо завдав собі стільки труду?» Однак він тримав ці міркування при собі. Надто вони невиразні, поки що нема як викласти їх колегам. Наливши мінеральної води у склянку й відсунувши папери, Валландер розпочав мову.
– Ми й далі шукаємо провідної нитки. Маємо вбивство, ні в чому не схоже