Раптом вона стулила ноги й відсунулась. Підборіддям вказала мені за спину: наближалися дві її приятельки. Я встав і осмикнув штани, щоб якось приховати мою досить ереговану свистульку.
– Побачимось, – сказав я їй.
Вона силувано всміхнулась. Спробувала щось сказати, але голос їй зривався. Я теж не міг вимовити ні слова. Проминув подруг і змішався з приятелями, що на шкільному подвір’ї грали в баскетбол.
Кажуть, ніби вікінги не одружувалися з незайманицями. Їм видавалося підозрілим, щоб якусь жінку не забажали раніше інші чоловіки. Для них цнотливість була вадою, а не перевагою. Якщо в країнах Близького Сходу жінку каменують за збезчещення родини втратою цноти, поміж вікінгів жінка ганьбила сама себе, коли не збурювала чоловічих інстинктів. Безумовно, у незайманці ховалися незносні риси: поганий характер, смердючий подих, брак дотепності, дурість. З якоїсь химерної причини її пліва лишилася незайманою. Хто може полюбити жінку, зневажену іншими?
Дим
Карлос, Шаленець і Лютий Бобер бігли вулицею. Перескочили через огорожу будинку Монтесів і прожогом піднялися на дах виткими сходами. За ними мчали вісім агентів карного розшуку з пістолетами в руках. Четверо теж перестрибнули через огорожу Монтесів, щоб їх не впустити, а решта побігли вулицею. Ми з Качуром, зайняті годуванням шиншил, бачили їх здалеку. Карлос і його друзі спритно увивалися поміж розвішаного одягу, віддаляючись від переслідувачів.
Поліцейські, не знайомі з лабіринтом дахів, мало не звалилися в провалля три метри завширшки між будинками Родрігесів і Паділья. Вони затрималися на мить, вирішуючи, чи перестрибнути, чи обрати інший шлях, і цього часу було досить, аби Карлос і інші загубилися поміж дахів.
Розлючені тим, що втратили їх з виду, поліцейські почали обстежувати будинок за будинком. Дозволу не питали. Просто вривалися. Мешканці не протестували. У районах, як наш, агенти карного розшуку не потребували ордерів на затримання або судової постанови. Вистачало їхніх влади й сили. Закони й права діяли в інших зонах міста, там, де мешкали мої однокашники з приватної школи, але не тут.
Протягом кількох годин поліцейські шукали брата і його друзів. Вони відчиняли шафи, дивилися під ліжками, зламували замки, обшукували кімнату за кімнатою, погрожували сусідам. Нічого. Жодного сліду. Брат із друзями здимів.
Іноді Чело лишалася на ніч у мене. Вигадувала для батьків поїздки на університетські практики: вона вивчала медицину й у них вимагалася соціальна робота в сільській місцевості. Чело збирала валізи, вантажила в машину товаришки й прощалася з батьками, і це тільки для того, щоб зупинитися дещо далі й потайки ввійти до мене в дім під співчутливим поглядом подружки-покривательки.
Чело була ніжною і дбала про мене. Я заледве мав бажання їсти, вмиватися, стелити постіль. Вона