– Але ж мій син ще дитина.
– Ні, пане, ваш син – збоченець.
Клас. Перерва. Тиша. Погляди. Дихання. Серцебиття. Руки. Спідниця. Коліна. Стегна. Шкіра. Пестощі. Погляди. Штани. Дихання. Серцебиття. Дотик. Лобок. Близькість. Тремтіння. Погляди. Дотик. Лобок. Мовчання. Штани. Палець. Лобок. Вологість. Стогін. Дихання. Штани. Змійка. Руки. Подих. Погляди. Тремтіння. Ґудзики. Руки. Свистулька. Ерекція. Дотик. Бутончик. Дотик. Страх. Збудження. Погляди. Тертя. Свистулька. Бутончик. Там. Вологість. Піт. Шкіра. Серцебиття. Дихання. Дзвінок. Погляди. Роз’єднання. Мовчання. Прощання. Клас. Двері. Мовчання. Серцебиття. Голоси. Однокласники. Учителька. Зал. Погляди. Секрет.
Карлос погасив ліхтар, дістав рушницю з будки й увігнав набій у патронник.
– Може, кіт з’явиться, – сказав він і сперся об стіну.
Ми мовчали. Шиншили попискували в темряві. На небі світив Місяць, уже близький до підкорення. Чи можна підкорити непідкорюване? Пляма корабля плямує Море Спокою. Людина та її одержимість топтати все.
Удалині чувся звук машин, що їхали по Річці Чурубуско. Те, що тепер називають проспектом, раніше було прозорим потічком, де мешкали риби, жаби, аксолотлі й черепахи і де мій батько з друзями плавав спекотними вечорами. Річка П’єдад, Річка Мішкоак, Річка де лос Ремедйос. Річки й іще річки, перетворені на проспекти, розчавлені тоннами асфальту. Водяна різанина мого міста.
– Як звати пацанку, яку ти запопав у школі? – спитав Карлос.
– Не запопав я ніякої пацанки.
Карлос усміхнувся. Його силует виділявся на тлі ночі. На стволі рушниці сяйнуло світло Місяця, який незабаром топтатимуть.
– Ну, ота пацанка, слухай, ти ж знаєш, про кого я.
– Фуенсанта.
– От-от, ця сама. Вилетіло з голови. Фуенсанта. Хріновина! Ти не міг вибрати когось не з таким ім’ям? Бо тепер від неї тільки Фуен лишається. Ти не стримався, я розумію.
Карлос увімкнув ліхтар, щоб перевірити клітки. Очі шиншил заблищали червоним. Він знову його вимкнув.
– Ти облизав палець, коли витяг його з її квіточки?
Звичайно, облизав, обнюхав, знов облизав. Зберіг його смак на язику, на піднебінні. Фуенсанта. Фуенте Санта[6], джерело секретів, вологе джерело.
– Я ж сказав, що ні, – дражливо відповів я.
Карлос усміхнувся. Сто разів він уже про це мене питав, сто разів я йому сказав, що ні. Сто разів я збрехав йому, і сто разів він чекав, що я скажу правду.
– Б’юся об заклад, що твій палець досі пахне Фуенсантою.
Так, мій палець досі пахне Фуенсантою і ніколи не перестане нею пахнути.
– Мій палець нічим не пахне, – сказав я йому.
– Як же ти змусив плакати маму, коли через тебе, гарячого, Санта отак спалилася.
Ми слухали, як шиншили нервово ворушилися. Карлос увімкнув ліхтар. Поміж клітками зблиснули жовті очі. Карлос підвів рушницю й спрямував ліхтар на ціль. Відчувши світло, кіт стрибнув до огорожі. Він уже готовий був зістрибнути, коли пролунав постріл. Кіт пирхнув і звалився на вулицю. Ми підбігли до краю даху подивитися.
Кіт пролежав долічерева якусь мить, підвівся