було погано видно, проте вона не сміла відчинити вікно, бо надворі стояв холодний осінній ранок, а королева, дитина півдня, холоду не любила. Вандомівські брати – Луї, Шарль, Рауль та Анрі спішились. Троє старших мали рік чи два різниці між собою, були гарної статури, доладні й дуже одне до одного схожі. Ізабелла вандомівським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жінка як на свої сорок років, аж розпливлась у посмішці від материнських гордощів, коли бачила їх разом в одностроях із родинним гербом. Анрі – молодший, невисокий підліток одинадцяти років, серед братів здавався дітваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб її, позашлюбну дочку герцога, хай і королівської крові, видали за спадкоємця чи старших синів. Скоріш за все, їй судився Рауль чи Анрі. Від придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дізналась, що месір Рауль із шести років виховувався разом із дофіном, та допоки його не висвятять у лицарі, буде джурою у почті принца. Месір Анрі ж і досі паж, але, якщо не трапляться надзвичайні обставини, що дозволять йому виявити мужність та сміливість, лише у чотирнадцять років стане зброєносцем. Відтоді як граф де Вандом потрапив у полон до англійців під Азенкуром, у господі править його ціпка, уважна до дрібниць дружина – мадам Бланш із роду де Русі. Попри тендітну зовнішність, графиня має надзвичайно владну вдачу цікавитися всіма справами й має звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довіри ані до скарбничого, ані до шамбеланів свого чоловіка. Від прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свій вік. Граф де Вертю витратив півроку на перемовини із нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…
Філіпп де Вертю досить довго сперечався із мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозуміло: що старший син, то краща партія. Граф не був майстром перемовин, проте розумів, що вдалий шлюб посилить родинні позиції при дворі. Адже полонений герцог із Лондона вже не раз дорікав братові, що їхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, відправили майже у заслання після поразки під Азенкуром. І той нічого не міг із цим вдіяти. Від герцога Бретонського весь час надходять дипломатичні холодні листи і жодних обіцянок. Граф д’Етан, майбутній зять, майже весь час у війську дофіна. Занадто юна наречена його мало хвилює. Він відверто каже графу де Вертю, що не бачить нічого поганого, аби така юна дівчина виховувалася подалі від небезпек двору, поки він на війні, а дівчина не досягла шлюбного віку. Граф де Вертю із прикрістю визнавав – ці переговори він програв. Він розумів, що вигідна домовленість стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдає його в очах старшого брата, якому був беззастережно відданий.
Два замки герцогів Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мілон та кілька сіл довкола – втиналися у землі графів де Вандом, як списи. Тож саме їх і хотіли отримати із посагом нареченої. Але при вдовуванні Ізабелли
