– Лягай спати, – відповів я. – Постою. Вистрелити зможу. Тільки, заради бога, мовчи, бо минулого разу ми мало не загинули через розмови.
Я піднявся, запалив каганець, знайшов у шафі більш-менш підхожі штани – деталь одягу якоїсь національної меншини, короткі, схожі на бриджі, запалив люльку – для ґноту – та став біля дверей, які вели в «передбанник». Я пробув на варті до ранку, після чого все-таки забувся коротким сном. Коли прокинувся, Ден ще не повернувся, і це почало мене турбувати. Другою проблемою виявилося, що, хоча вдови… до мене тільки зараз по-справжньому дійшло, що обидві – вдови – знайшли рис, але не змогли його зварити. Звикли до служниць.
Довелося мені чаклувати. Потім виникла смішна проблема, бо ложка була одна (моя), а їсти паличками ніхто не вмів (і я також). Нічого, попоїли по черзі.
Під час пошуків солі я знайшов шампунь, яким китайці користуються тільки бог знає скільки століть, то ж помив у струмку ті частини тіла, які не були перев’язані.
– Знав би ти, – почулося позаду – які вона обітниці давала. Мовляв, якщо виживеш, то ніколи не зрадить. Поки ти з нею, то буде лише з тобою. Ревнувати не буде. А коли ви розстанетеся – релігії все ж різні – то вийде заміж і ні-ні-ні!
– А які ти давала? – поцікавився я, не вилазячи з води – яка доходила мені до поясу, адже я сидів.
– В усьому тебе слухатися, – засміялася валенсійка.
Жартує?
– Так, ловлю на слові. Тягни сюди Філіпу і помиєтеся. Не заперечуй, обітниці треба виконувати. А їй скажи, що інакше розсерджуся.
Від них обох, м’яко кажучи, не парфумами пахло.
Ще трохи поспавши вдень (голова продовжувала боліти, мабуть, в ній таки є, чому струшуватися) я почав готувати набої для японського карабіну. Оскільки, крім рису, я знайшов якусь муку – навряд чи пшеничну – то, ще варячи рис, заварив клейстер. Тут практикуються патрони двох типів. В одному – порох та куля, в іншому – лише порох, куля окремо. Для своєї рушниці я користувався другим типом патронів, бо… Бо тут не так вже й рідко кулю замотують в пластир. А я додумався. Можливо, що у першому житті я щось таке бачив або читав. Коли ти відливаєш кулю у кулелійці, то залишається ливарний хвостик – дійсно, дуже схожий на хвіст. Його інколи обрізають, інколи пхають кулю в ствол разом з ним. Я прорізав по центру кожного пластирю маленький отвір, просунув у нього хвостики, і міцно прив’язав. При пострілі пластир перетворювався на стабілізатор. Стрільба по мішенях показала, що таким чином точність трохи підвищилася. Незначно. Але це «незначно» може порятувати життя. Скоріше за все, й порятувало, адже влучив я чорному тигрові близько до серця.
Проте кулі до японського вочун вже без хвоста, кулелійки я не знайшов (якщо доживемо до зустрічі з ковалем, то треба буде замовити), то я розрізав на шматки папір, про який Ден сказав, що це – якісь даоські тексти (сподіваюся, дао не образиться) і зробив дюжину патронів. Мій патронташ – це спеціальні гнізда на моєму шкіряному поясі. Десять гнізд: вісім я використовую для рушничних набоїв, два – для пістольних.
Тепер