Жіноцтво всілося навколо столу, кожна взяла до рук вишивку. Степан і Максим засопіли десь по своїх кутках.
Лучина світила тьмяно, майже нічого було не розгледіти, але вишивка мала бути гарною, бо це ж на Спаса всі мали гарними прийти, у нових вишитих сорочках – кожна у своїй. А як вийде погано вишита – то що ж люди скажуть?
Тому матір походжала навкруг вишивальниць, і як у котроїсь виходив невдалий стіжок, то колола голкою – чи в руку, чи в коліно. Євці діставалося найбільше, бо з вишиванням вона не ладнала.
– Руки колоти не можна! – не витримала вона. – Княгиня заборонила…
– Ах, княгиня?! А рідна мати в хаті тобі не княгиня! – Стешка вхопила дочку за її куцу косицю й відхилила голову назад так, що Євка ледь стрималася, щоб не крикнути. – Що ще тобі княгиня говорить?
Євка терпіла мовчки. Кажуть, що материні побої не болять, але цього разу боліло дуже. І голова, і серце.
Коли вже пішли спати, Оленка повернулася до Євки, кліпаючи величезними карими очиськами й переплітаючи свою розкішну брунатну косу в один тугий колосок.
– Завтра вулиця. Підеш? Про тебе хлопці питали.
– Та не хочу, ліпше виспатися, ніж тих юродивих цілувати, – відмахнулася Євка, заходившись і собі переплітатися.
Її смоляне волосся росло повільно й постійно ламалося, тож доводилося підрівнювати, підрізати. Від того підрізання часом і стрічку не було куди вплести. Тому Євка воліла радше ховати його під хустками, ніж виставляти напоказ.
– Минулого тижня ти теж на забаву не ходила. Це тоді мамка тебе покарала, упоперек до ґанку прив’язавши? Ти прямо як Ісус тоді весь вечір хрестом провисіла!
– Не нагадуй, – буркнула Євка, затягуючи свою косицю.
– А Іван зі старшеньких про тебе питався!
– Той Іван все до мене тулиться, наче інших дівчат нема. Ясно ж, що він просто шукає когось, хто з ним легко під копицю піде.
– То Іван тобі не до душі? А хто ж тоді? Може, панич Ілля? Він такий нівроку, хоч і прищавий…
– Та годі тобі! Я на паничів не задивляюся!
– А даремно. Як візьме тебе заміж панич, то й ти станеш шляхтянкою.
– Ой, а ти багато знаєш селянок і служниць, які панями стали?
– Ну, знаю, що в нашого господаря пана Вітовського є коханка з Татарії, – змовницьки прошепотіла Оленка. – Він її з походу привіз і поселив у своєму маєтку у Василькові. Кажуть, вона гарна, як дика троянда! Приїхала вже з немовлям на руках, і Вітовський прийняв того байстрюка, як свою рідну дитину!
– Та ти що! Брешеш!
– Я сама його бачила! Він до нас в село приїздив на котресь зі свят. А ти думаєш, чого пана вже другий тиждень немає. Що, у Києві він, на війні з турками, чи може,