– Вона провинилася й не вибачилася! – зовсім по- дитячому закопилила губу Марта.
– Тебе як звати, дівчинко? – звернувся до скам’янілої Дуньки пан учитель.
– Дунька, – усе ще боязко відповіла та.
– Фу, це наче «дулька». Бачиш, пане вчителю, ще й ім’я в неї якесь недолуге! Не хочу її, хочу іншу челядинку!
– Панночко, що я тобі казав про манери? – суворо сказав пан Орест і продовжив, знову звертаючись до Дуньки: – А як назвали тебе під час хрещення?
– Євдокія.
– Це давнє церковне ім’я. Так звали святу грецьку мученицю.
– Поки крикнеш «Єв-до-кі-я!», то вже півроку пройде, – заперечила панночка.
– То нехай буде Євою.
– Євою? Як перша жінка? Забагато честі! Тоді хай ліпше Євкою буде, – поставила руки в боки Марта.
Дунька нарешті розслабила пальці й опустила тацю.
– Євкою так Євкою, – ніяково погодилася вона, вклоняючись. – Панночко моя ясна, пробач, що вродилась незграбною. Наперед я буду обачніша…
Дунька присіла й заходилася підбирати з трави груші та пряники. Серце калатало. Здавалося, ще трохи – і вистрибне на тацю, а зніжена панночка з’їсть його на полуденок разом із грушами.
Марта тупнула ногою й побігла жалітися матері; Веселина мовчки забрала в Дуньки тацю й понесла назад на кухню. Дунька ж лишилася в саду наодинці з учителем, винувато схиливши голову долі.
– Не бійся панночку. Марта буває злою, нестерпною, але зрештою – вона ще зовсім дитина.
– Яка просто зі шкіри пнеться, щоб здаватися дорослою, – пробуркотіла Дунька, не підіймаючи голову.
– Дуже влучно кажеш! – усміхнувся пан Орест, лагідно плескаючи дівчину по заплетеній голові.
Його тепла рука на чолі, його добрий погляд і, звісно, уся його таємнича постать умить зачарували Дуньку. Так і не сміючи підвести очі, вона позадкувала на кухню. Думки роїлися й вистрибували з голови, не тримаючись купи, але одне дівчина знала напевно – вона кров з носа мусила зостатися в палаці.
Дівчина повернулася на кухню. Роззирнувшись і не знайшовши нікого, вона сіла за довгий дубовий стіл та обхопила голову руками. Так вона сиділа, доки не почула голоси, що долинали з коридору.
– …та я геть не візьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж ґава, робить нічого ладом не уміє. Ще й хирлява така, гляди, вітер подме й уже занедужає!
Дунька рвучко схопилася з місця й, недовго думаючи, заховалася за піччю.
Голоси наближалися й робилися чіткішими. Тепер Дунька могла навіть розпізнати молодиць, що говорили.
– Думаю, це через пана вчителя. Після його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки.
– Ой,