– Та відчепись ти вже від Дуньки, – не стерпів брат Максим. – Ти ж сама її в палац сторгувала, так чого тепер життя їй не даєш?
– Я сторгувала? Це я сторгувала?! Люди добрі, дивіться, хто на матір рідну голос підіймає! Наталко, та годі тобі баблятися вже, ніяк не наумивається вона! Скоро дірку в щоці протреш!
Євка стояла в самому кутку двору, під рясним кущем калини, і чистила свої черевики. На голову вона вже закрутила подаровану Веселиною хустку, і її думки були про те, які гарні мають бути червоні маки на зеленому тлі хустки.
Нехай собі лається. У неї ж всередині є сталевий кілочок. А його нелегко зламати.
Євка йшла по вулиці, милуючись сама собою. І свитка сиза з галунами, і спідниця строката, і запаска біла. Та й сама вона не така вже й страшна, як каже її мамка. Карі очі, довгі чорні вії й високі брови – усе на місці. А що зростом невелика та худюща – то їй лише тринадцять літ, ще буде час і грудям вирости, і стегнам.
Так дійшла вона до палацу, змахуючи з придорожніх кущів залишки ранкового туману.
– Дунько! Чи як тебе там, Євко, що ти плентаєшся? Хіба не знаєш, що вчора господар приїхав? – прикрикнула на неї Марія, місячи хліб на кухні.
– Не знаю… – байдуже знизала плечима Євка. – А що мені до того?
– Він усю челядь за сніданком збирає. Має про щось із нами говорити, – підморгнула Оксана. – Ну, чого стоїш соляним стовпом? Іди панночку будити!
Уся челядь і пахолки зібралися в обідній залі, вишикувавшись попід стіною. Євка вперше була тут і з цікавістю розглядала ліпнину на стелі й коштовні турецькі килими. Посеред зали стояв довгий стіл і дванадцять вишуканих дерев’яних стільців. Нарешті до зали зайшла панська родина: княгиня під руку з Іллею, Марта, Ярема та пан учитель. Вони сіли навколо столу, нічого не торкаючись до приходу пана Вітовського.
Як на зло, учитель сів спиною до Євки, а Ілля якраз навпроти неї. Кинувши на Євку байдужий погляд, він почав розмову з паном Орестом про історію Речі Посполитої. Ніби ненавмисно тарілка з пиріжками спорснула з-під його ліктя й дзвінко розбилася от підлогу.
– Євко, прибери, – кинув він.
Дівчина стисла зуби та кулаки. Вона відчула на собі погляди всіх присутніх. Хтось її жалів, хтось подумки сміявся. Веселина лишалась незворушною, як кам’яна статуя.
«То такою я маю стати, щоби вижити тут? – подумала Євка, відводячи погляд від Веселини. – Я так не хочу. Я так не буду. От побачите».
Вона мовчки принесла з кухні віник і совок і неспішно почала підмітати дрібні скалки з-під ніг панича, за одно обмітаючи підлогу полами своєї щойно випраної спідниці.
Ледь Євка встигла підвестися, як у світлицю зайшов сам пан – господар Антанас Вітовський. Зайшов не один – його рука лежала на плечі чорнявого хлопчини. Євка так і завмерла із совком у руці й відкритим ротом – той хлопчик був її суботнім знайомцем, безжалісним мисливцем із лісу.
Юнак теж її помітив. Щось блиснуло в