За такими думками Євка й незчулася, як із дому вийшов пан учитель зі своїми вихованцями. Юнка стрепенулася, зводячись на ноги й похапцем поправляючи хустку, що з’їхала на потилицю. Вона опустила голову, вітаючи мовчазну процесію, яка виходила з дверей палацу, і готуючись до чергової наруги від Іллі чи панночки. Але паненятам тепер було не до неї. Нині в житті дітей з’явився новий брат.
Братня любов
Іллі ледь сповнилося три роки, коли він уперше побачив Аміра. Той довгоочікуваний ранок, коли батько нарешті повернувся зі свого довгого кримського походу, навік закарбувався в дитячій пам’яті. Побачивши тата – такого великого й рідного, у розкішній хутряній шапці й оксамитовій делії, Ілля хотів вирвати свою руку з материної та щодуху побігти в обійми. Але мама стримала його порух, а за мить і сам Ілля більше не міг ступити ні кроку: у відритому ридвані сиділа красива татарка, тримаючи на руках запеленане немовля.
– Знайомся, Еліаше, це твій брат. Звати його Амір Антоній Вітовський.
Той найперший спогад дитинства, такий далекий, але такий болючий, повертався до Іллі щоразу, коли мама брала його за руку й дивилася своїми сумними, глибокими очима. Як же матір пробачила батьку коханку? Як смів він привезти із собою татарську бранку та поселити її в сусідньому селі наложницею, удаючи, що ніхто про це не здогадується?
Батько примушував зустрічатися з Аміром, брататися, нібито вони й справді були рідними, тренуватися разом у бою на шаблях та в стрільбі. А тепер тато вирішив узяти до себе цього позашлюбного сина… Сама лиш думка про це примушувала Іллю скреготіти зубами й щосили зчеплювати кулаки.
А тепер ще й доводилося йти на уроки разом із цим виродком, їсти з ним за одним столом і спати в сусідніх покоях. От би прибити його ненароком…
Ілля першим вийшов з палацу й попрямував до альтанки. Він відчував на собі застережливий погляд учителя й намагався жодним чином не виказати свого роздратування. Він же уроджений шляхтич, не абихто, татарське поріддя…
– Аміре, а розкажи нам, які науки знаєш… – запитав пан Орест, коли діти підходили до їхньої оточеної липами галявини.
Ілля вже не міг стримався.
– Та він же дикун! – презирливо надуваючи товсті губи й задираючи вгору ніс, вигукнув він. – Дикуни не те що читати – вони й розмовляти гаразд не навчилися!
Амір змовчав, лише його розкосі очі звузилися ще більше. Він нагнувся було, щоб поправити сап’янець, але натомість, набравши повну пригоршню піску й стрімко крутнувшись, сипнув тим дріб’язком Іллі просто в обличчя.
– А-а-а, бісове байстрюча!
Але