Учитель відкашлявся. Він теж трохи зблід.
– Ясновельможний, – повагом проказав він, щось уважно обдумуючи.
Євка помітила, як у нього затрусилися руки.
– Ця дитина… Я маю ще перевірити, але схоже… Схоже, що вона має надзвичайний талант в арифметиці.
– Вона порушила мій наказ триматися якнайдалі від паничів! Вона посміла тявкнути, коли її не питали!..
– Милостивий пане, я розумію твій гнів, – схилив голову Орест. – Але якщо вона так добре впливає на паничів, та й панночка Марта просила за неї нещодавно, тож нехай ця дівка й далі приходила б до нас на уроки.
Антанас фиркнув і поправив на лобі шапку. Євка помітила крапельки поту, що стікали на його обпалене сонцем червоношкіре обличчя.
– Що ж… нехай! Але дивись сюди, дівко, – взяв її за комір сорочки біля самого горла пан. – Не забувай, де твоє місце! Ніколи не забувай!
Усе скінчилося так само несподівано, як і почалося, – учитель дав завдання та відпустив паненят до обіду, а Євці велів чекати на нього на тій самій лаві під калиною.
Коли він прийшов, Євка сиділа із заплющеними очима, поклавши долоні на груди й стримуючи своє серце – щоб так сильно не калатало.
– Скільки тобі років? – сів поруч він.
– Та… уже більше тринадцяти… – несміливо відповіла Євка, бо розгубилася в його присутності.
Це вперше з того дня вона лишилася з учителем на самоті.
– Твої іменини… Зажди, тебе назвали на честь святої Євдокії, отже, ти народилася…
– …першого березня, – одночасно з учителем сказала Євка.
Дівчина скоса поглянула на пана Ореста й побачила, що його обличчя зробилося кольору крейди.
– Цього не може бути… Дитина під констеляцією Риб… – ледь чутно пробурмотів він.
– Пане вчителю? Що ти кажеш?
– Нічого… Я кажу лише, що відтепер ти мусиш приходити на всі уроки й працювати разом із усіма. Зрозуміла?
– Так, пане вчителю, – схилила голову Євка.
Насправді вона не розуміла нічогісінько, лише відчувала. Глибоко всередині, десь аж біля серця, вона знала, що зараз відбувалося щось важливе й неймовірне. Те, що змінить усе її життя.
Потім вона пленталася на кухню, літаючи десь у захмарних висотах і підтягуючи за собою уражену ногу.
Амір наздогнав її в коридорі, сильно штурхнув плечем, заступаючи шлях.
– Я не просив за мене заступатися, – різко випалив він, дивлячись їй просто у вічі.
– А я що, заради тебе це зробила, думаєш? – треба було щось говорити, і Євка сказала перше, що прийшло в голову.
Від того вовчого погляду напівтатарина її коліна підгиналися, але вона силкувалася не виказувати страх. Не можна показувати звіру, що ти його боїшся.
– Просто це був єдиний шлях, щоб мене помітив пан учитель і я змогла бути на уроках разом із вами! – ледь не вигукнула Євка, і лише потім збагнула, що не можна так розмовляти з паничем і чим