Євка побігла навпрошки по траві всередину саду, та ні в альтанці, ні поза нею не знаходилося жодного сліду панича.
– Яремо! – гукнула вона, забігаючи між дерев.
Ніхто не озвався.
– Паничу Яремо! Не ховайся! Снідати час! – повторила Євка, роззираючись навкруги.
Раптом біля самого ставка в тонкому очереті юнка помітила щось біле. Кинулась туди і ледь не стримала зойк: то біліла мокра сорочка Яреми, прилипаючи до плечей і спини. Він лежав скручений калачиком і тихенько скиглив. Руки обіймали кучеряву голову, затуляючи вуха.
– Паничу! – торкнулася його плеча Євка. – Чого ж тебе занесло в оце болото?
У черевики одразу ж налило води. Раз і вдруге дівчина штурхнула Ярему, але той не реагував. Тоді вона взяла його попід руки й витягла з очерету на суху траву.
Із очей Яреми котилися сльози, він так само продовжував затуляти вуха руками, ніби рятуючись від якогось лише йому чутного звуку.
– Свята Параскево-П’ятнице, що ж це таке коїться!
Серце калатало, усе тіло немов налилося гарячим свинцем. Євка зовсім розпустила стрічку, на яку був зібраний комір сорочки, і примусила себе дихати.
– Зараз, серденько, зараз покличу на допомогу!
Не розбираючи шляху, чіпляючись за траву й спотикаючись об кротові нори, Євка добігла до альтанки. Майнула тінь – усередині хтось був. Не тямлячи себе від жаху, дівчина не збиралася вгадувати, хто там всередині.
– Допоможіть! – лише гукнула вона, вбігаючи.
Амір лежав горілиць, залізши з ногами на лаву й виставляючи вгору гострі коліна. Побачивши змилену Євку, він навіть не поворухнувся, лиш тільки очі сторожко повернулися в її бік.
– Аміре! Врятуй брата! – розпачливо вигукнула юнка. – Треба його перенести до хати й покликати Кальопу!
– Чого б це?
– Я не знаю… Він лежить, не відзивається… руками вуха закладає…
– Чого б це мені його рятувати? – повів бровою Амір, анітрохи не змінившись у голосі.
Євка видихнула. Такого вона не чекала, тож, мов укопана, завмерла на порозі альтанки з роззявленим ротом.
– Аміре… Ярема – твій брат, – нарешті спромоглася вимовити вона.
Нічого розумнішого на думку не спадало.
– Брат? – Юнак підвівся й втупився очима в Євку. – У цій сім’ї в мене є брат?
Її очиська перелякано перебігали від Аміра до палацу, де можна було б і справді знайти поміч. Треба було кидати цього дикуна тут, а самій щодуху бігти до будинку…
Але Амір перетнув їй шлях рукою, припираючи до колони альтанки.
Євка глитнула слину, раптом уявляючи себе тією косулею й пам’ятаючи про ніж, який Амір завжди носив із собою.
– Аміре… паничу… милостивий пане, допоможи! – заїкаючись, прожебоніла вона. – Він же дитина…
Євка з благанням визиралася на Аміра. Очі в очі. Той навіть не моргнув.
– Паничу, –