Віка кивнула, відчинила двері – і лишилася так стояти, однієї ногою на порозі:
– Ти зателефонуй у разі чого. Я приїду, допоможу тобі.
– Ага.
– Якщо стане погано – викликай «швидку».
– Ага.
– І напоготові тримай свої документи з клініки: виписку, висновок, список препаратів…
– Жени її! – страшно гаркнув демон. – Або гірше буде!
– Згадуються мені вірші улюбленого поета Єсеніна, – сказала Ірина, звівши очі до стелі. – Відшуміла діброва, облетіла, не реви, як корова, бо не буде діла. Бувай, Віко, до завтра.
І, перш ніж Віка встигла ще щось сказати, зачинила двері.
Дивлячись у двір крізь щілину в портьєрах, вона переконалася, що Віка справді пішла. У кімнаті із черепом панувала напівтемрява, на душі була дивна порожнеча: найстрашніше сталося, демон повернувся, а чи прийшов він з тартару чи виявився, як симптом хвороби, особливої ролі не грає. Хоч так, хоч сяк попереду пекло.
– Я тебе слухаю, – вона сіла за стіл. Вітер із відчиненої кватирки грався краєм портьєри.
– Фотографія, – нагадав демон.
Ірина взяла зі скатерки роздруковане на принтері фото: застілля, пляшка мартіні, білявий худорлявий чоловічок, зубата дівчина всміхається, красива стервоза в окулярах поклала руку їй на плече.
Багатозначний жест.
– Ну і?
– Хтось із них повіситься о четвертій тринадцять.
– Як це – хтось із них?
– Хтось із цих, на фотографії, – голос демона пролунав утомлено. – Я не знаю хто. Тільки знаю, що повіситься на смугастій краватці, чорно-синій, із Міккі Маусом.
– Краватка з Міккі Маусом?!
– Що, ніколи таких не бачила?
Ірина придивилася до фото. Чоловічок був у сорочці з розстібнутим коміром, зубата – у светрі, блондинка – у блузці. Ніяких краваток.
– І що ти від мене хочеш?
– Щоб ти довідалася, хто це й чому хоче накласти на себе руки. І зупинила. Як це було з Катею.
– Спасибі за щиру вдячність, я дуже зворушена.
– Тобі нема за що дякувати, – процідив демон. – Ти боролася за свою шкуру, і тобі вдалося вижити. Один раз.
Ірині здалося, що в кімнаті холодно, дуже холодно, що крижаний вітер несе з кватирки колюче арктичне повітря.
– Якщо до четвертої ранку ти не розв'яжеш проблеми самовбивці… – голос демона звучав, як із пекла.
– І Міккі Мауса…
– Так. Якщо ти не розв'яжеш цієї проблеми – повісишся, на тому, що під руку потрапить. На телефонному шнурі, на мотузці для білизни.
– Тоді я краще піду до шизарні, – твердо сказала Ірина.
– Спершу зробиш, що я сказав, а потім підеш до шизарні. З почуттям виконаного обов'язку.
– Ага, – Ірина розтягла губи. – Дохідливо…
Не змінюючи виразу обличчя, не гублячи усмішки, вона зірвалася з місця й кинулася до вікна:
– Ряту…
Розрахунок був на те, щоб наполовину вивалитися з вікна, потрапити на очі перехожим,