– Як листя на дереві, як золото в кришталі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Горіла свічка, масно дихали пахощі. Наче нічого й не було, щирився старий череп на столі, вкритому церковною парчею. У кришталевій вазі, дзенькаючи, каталася старовинна жовта монетка.
– Як зірки на небі, як золото в дзеркалі, так збільшаться гроші раби Божої Анни!
Монета лягла на кругле дзеркальце.
– Як сильна річка притягує струмочки, а море – сильні річки, як жінка притягує чоловіка, а чоловік – жінку, як ніч притягує день, а день – ніч, так щоб і ти, грошику, притягував рублі та евро, долари й фунти, хай прибуде до тебе, і хай буде так завжди!
У пальцях з оновленим манікюром з'явився зелений гаманець із зображенням Бенджаміна Франкліна.
– Гроші течуть золотою річкою й назавжди залишаються з тобою… Тут, до кишеньки, кладу тобі амулет твій. Завжди носи з собою. Руками не торкайся. Нікому не віддавай у жодному разі, з ним і гроші твої підуть!
Клієнтка – висока плечиста дама, в минулому, здається, спортсменка – енергійно закивала.
– Ітимеш – на поріг поклади двісті баксів. А як покладеш – скажи: «Скільки кладу, тисячу разів по стільки хай повернеться мені». І хай буде так!
Очі в клієнтки стали геть скляними.
Викликати духа цього разу Ірина не ризикнула й через хвилину відправила клієнтку назустріч незліченним багатствам; та залишила на порозі п'ять тисяч рублів дрібними купюрами – очевидно, все, що в неї було.
– А чого, добре, – стримано похвалила Віка. – Ір, ти ж сама маєш відчувати – пруха йде. Хіба ні?
– Та начебто пруха, – Ірина покрутила в руках запальничку, хотіла знову закурити, та раптом відчула відразу до сигарет. – Бачить Бог – вони самі цього хочуть, я їм роблю краще, по-чесному допомагаю!
Вона питально озирнулася, ніби чекаючи, що Той, до кого вона звертається, підслухує під вікном і схвально кивне у відповідь. Проте знамення не було; Ірина полегшено перевела подих:
– Знаєш… Там є цукерки шоколадні заникані, і десь іще був коньяк. Відсвяткуємо, їхали-возили, повернення в професію!
Продзвенів дзвінок у дверях.
На порозі стояв чоловік.
Вона не те щоб не любила працювати з чоловіками – певною мірою з ними було простіше. Але ті, що траплялися Ірині в її практиці, були зазвичай істериками, і тому їхні реакції, траплялося, заганяли її в глухий кут.
Цей новий не був ні істериком, ні підкаблучником. Довговолосий, але з твердим підборіддям; плечистий, але не культурист. Було йому років тридцять, й Ірина впіймала себе на несподіваній бабській цікавості, що не мала нічого спільного з роботою.
– Бачу, біда в тебе велика, – сказала вона одразу ж, як чоловік сів; таким, як він, важко першим почати скаржитися.
– Неприємність, – підтвердив він крізь зуби.
– Жінка, – означила Ірина найперше, найширше поле здогадів – і не промахнулася. Ніздрі клієнта роздулись, очі сказали «так».
– Любовний інтерес…
Ні.
– Зрада!
Точно.