– Як же я відішлю? – Ірина стримувала сльози й говорила пошепки, боячись, що Віка на кухні почує голос або схлип. – Якщо я відішлю – вона ж одразу все зрозуміє. Викличе санітарів. І тоді твій самогубець точно повіситься, тому що з гамівної сорочки навіть ти мене не визволиш!
– Відьмо, – сказав демон із дзеркала, – коли тобі треба, ти вирізняєшся розумом і кмітливістю. Придумай, як відіслати Віку, щоб вона нічого не запідозрила! Це тобі треба, а не мені.
– Тобі це теж треба, – пробелькотіла Ірина. – І подумай, кому треба дужче.
Демон дивився на неї з глибин задзеркалля, і погляд його потроху наливався такою люттю, від якої в Ірині заболів живіт.
– Добре, – сказала вона швидко. – Я придумаю.
На столі обіцяли свято коробка цукерок та маленька пляшка «Хеннессі». Під вікном репетувала сигналізація на чужій машині і про щось радилися клієнти нотаріуса, чий офіс був на поверх нижче. Ірина зі смутком подумала, що там клієнтів тепер більше, а ще недавно все було навпаки…
Демон вийшов із ванної, причому зачинені двері не відчинялися. Зупинився за спиною у Віки. Ірина облизнула губи.
– Ти чого така рум'яна? – Вічина пильність не слабшала.
– Бліда – погано, рум'яна – погано, – пробурмотіла Ірина. – Таблетку я проковтнула, мені лікар про всяк випадок із собою дав. Для профілактики.
– І що?
– І відчуваю, що розвезе мене зараз од цієї таблетки, – сказала Ірина з огидою. – Не буду я їх більше пити, в мене від них голова пухне… Вік, відкладімо свято на кілька днів?
– Тобі погано? – Віка насупилася.
– Я втомилася, – зізналась Ірина.
І, не стримавшись, подивилася на демона; той задоволено кивнув.
– Куди ти дивишся? – зразу відреагувала Віка.
– Нікуди. А що?
– Ти так глянула, наче в мене за спиною хтось стоїть!
– Віко, хто з нас божевільний – я чи ти?
Віка обернулася, вивчила порожній простір перед кухонними дверима.
– Ніхто, – пробурмотіла не надто впевнено. – То відвезти тебе додому?
– Накажи їй вимітатися, – сказав демон.
– А в тебе на сьогодні є якісь плани? – лагідно поцікавилася Ірина.
– Та, – Віка завагалась, – які там плани. Нема…
– А мала твоя після школи на курсах? – закинула Ірина пробний гачок.
– Ні, у неї по вівторках нема курсів. Прямо зі школи додому…
– Погуляти захоче?
– Яке там! У неї стільки уроків…
Віка замовкла, різко перемкнувшись. І раптом зізналася:
– Вона так учиться, просто відмінниця! Так старається! Усі кажуть здібна, працьовита. Треба тільки платити – там репетиторові, тут на курси…
– Не переживай, гроші будуть, – упевнено пообіцяла Ірина.
Віка раптом усміхнулася тепліше, ніж звичайно:
– Та ясно… Я поки жива – зароблю…
Ірина,