У самотності пустельника-пастуха, який спостерігає на пустищі під час громової бурі, як світ заливає то повінню світла, то чорноти. У самотності мисливця і втікача у сніговій завірюсі, яка розриває шатро і засипає його лавиною снігу. У самотності подорожнього серед безмовних лісів, чий кожний шерех викликає дрож, а кожний шум занапащає людину. У самотності родини, яка покладається тільки на себе, десь у гірській пустці, звідки жоден крик, жодне благання про допомогу не дійдуть до людей.
Про саму самотність мало хто здатний розповісти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любові або до спільної праці та забави, ніби для того, щоби про неї саму забути.
Незаймано біла стежка, що в’ється між заметами снігу хребтом полонини до самотньої зимарки. Голос невидимої флояри, що сумно озивається з глибини пущі. Залишаються хіба що такі образи самотності?
Бо поступово будь-яка самотність заповнюється людьми. Людина, яка довго є самотньою, у великому світі хмар, гірських верхів, лісів, вод і трав, шукає товариства, шукає побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неї звідусіль зринає інший світ, підземний, світ видив, запитань, загадок і знаків. Вона осягає незвичайну науку. Кожен шепіт, будь-який гамір набирає незмірного значення. Там, де мовчить і чекає стара пуща, де у місячному сяйві тане безмежна полонина, там, можливо, серед зілля та корінців чекають на привітні слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумілий лише втаємниченим, доброзичливі побратими.
Лісові джерела, що народжуються в пітьмі, шепочуть, зітхають. Верхові потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водяні діти, або вигравають, дзвенять по скелях. Інші по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радіють просторам, танцюючим струменям течії. Єднаються, втішаються побратимством вільних потоків, збирають водну раду, виголошують важливі зауваги, несуть далі притчі та повчання гірських вод. Уже будь-якої миті голоси втіляться у досі не бачені постаті. Іноді вже у дрімоті, просто перед воротами серця вони заквилять віщою пташиною, навіють шумом надію. Виграють, приспівують, утішають сплячого самітника.
Бо десь там із шиплячих трясовин, із порослих зеленими лишайниками скельних оповзнів, чи з проваль, із плутанини корчуватих вітроломів (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – і знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиєсь підбурювання, – упирячі сили. Бешкетні, насмішкуваті або страшні, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу і смерть. Іноді вони страшніші за тих ворогів свободи, які звідкись приносять у гори утиски, кров та біди. Може, вони з того самого нікчемного роду?
А ще десь під верхами у Чорногорі, у найглибших гірських глухоманях, спочивають по-королівськи