Ходили й до жидів, і жиди були дуже раді. Забували про свою статечність, з облич зникали сумні й кислі міни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи раділи, дякували за вітання. Дякували за плєси, дружно плескали в долоні під час плєсання, просили ще тої чи іншої коляди. Старий Айзек із сивою бородою і з довгими пейсами, дужий, поважний і суворий, як сам святий Ілля, також попивав і смакував пісню, як вино. Приязно усміхався, часом прицмокуючи від задоволення, і кидав до дзвіночка грубі банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, із закрученими пейсами, хапався за бартку і, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плєсав разом із колядниками. Радісна, гарна коляда була у жидів-побратимів.
Дехто вже тоді почав на це нарікати, мовляв, жиди – це «віра не наша». Та й деякі священики буркотіли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тільки у Криворівні старенький отець-канонік Бурачинський, який добре знав і розумів горян, ніколи їх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечір від первовіку єднаємося з усім, що дихає, з усім, що живе, то передовсім із людьми, з сусідами, з побратимами. Це і є по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить і пробекає. Він і далі ходив до всіх – і до жидів також – з радісною вістю, з колядою та плєсом, поки був березою, а пізніше старшим братом.
Пішли би не лише до сусідів, до багатих і до злидарів, до всіх палаців, дворів, господ, хат, корчом та буд! І до циганів, хоч є такі люди, які уперлися, що цигани походять не від матері Єви, а від дияволиці, тому не мають пупка і взагалі душі. Але хай буде! Підуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й ні? Якби послухав їх хвильку, хоча б через вікно, то зарадили б йому піснею, танцем, веселістю, приязню. Чорт сумний, бо з первовіку напихається самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплі води, без краплі вина! Того і злий. А хто б не був злий?
– Підемо з колядою до всіх, – казав Фока, – саме Дитятко дало нам таку радісну настанову, треба її пильнувати, треба за неї дякувати небесам.
Таким було повернення коляди. І так її святкують донині. Ніхто в нас через це не вивищується над іншими. Навпаки, ми знаємо – і цілий світ про нас це каже, – що ми загрузли в якійсь порослій мохом давнині, в архаїчних звичаях. Нехай і так! Ще прийдуть