А в нашого ґазди і пана,
У побратима брата Івана,
Кедровії двори, тисовії столи.
Радуйся земле! Син ся народив! Радуйся!
Сам Господь сидить при святій Вечері,
А довкола столу святі та ангели,
А нема тільки святого Николи.
– Послужи ми, ґаздо! – сам Господь кличе —
Хай ураз тут стане Никола святий!
І за годину Никола біжить,
Ясна корона на його чолі,
А меч огнистий в правиці держить,
Весну приводить, а зимоньку гонить.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Каже до нього Господь з-поза столу:
– Де ти ся барив, святий Николо?!
– Пробач ми, Пане, все так ся барю,
Був я на морі, на переправі.
Сім десятків душок віз я через море,
Жодної душеньки ніде не зронив.
Та буйнії вітри звідкись налетіли?
Скинули ми човен тихий у глибини.
І дві душечки море забира:
Одну, бо не пустила до дому
Вбогого, не дала їжі та вбрання,
Не уділила добра нікому.
А друга душечка, та за ніщо мала
Матір та вітця, гірко ображала.
І ті дві душечки води морські взяли.
Вже над ними хвилі змикатися стали.
Три рази пірнути в глибочінь наваживсь,
Тричі не пускали мене хвилі вражі,
Але їх нарешті виловив зо дна,
І так не пропала душа ні одна.
Сім десятків душок провіз через море,
Жодної душеньки ніде не зронив.
Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!
Прикро визнавати, що коли така пісня записана на папері, навіть якщо її голосно прочитати, правильно продекламувати, виглядає вона якось сумно, так ніби її поклали до вічного сну в новеньку труну, а дяк поспішно пробекав вічну пам’ять. Пісня Фоки линула поволі, не квапилася. Розпліталася довкола, промовляла до кожного, питала кожного. Бо Фока сповіщав не тільки кожну строфу, а навіть кожне слово вимовляв виразно і дивився в очі усім по черзі, і вже після кожної строфи спочатку колядники, а потім інколи й усі в хаті відповідали хором, виразно повторюючи рефрен: «Радуйся, земле, Син ся народив, радуйся!»
Отак, узагалі не поспішаючи, співаючи годинами, відспівали кожному з присутніх, не оминаючи нікого, довгі коляди. Кожному іншу, підходящу для кожного: одну для ґазди, іншу для ґаздині, ще іншу для хлопця, іншу для дівчини, іншу для дітей і нарешті коляду для померлих, що, запрошені на Святий Вечір, хоч і невидимі, слухали десь по кутках.
Знову відпочивали, знову їх частували, а колядники навперемінки то церемонилися, то перекушували й випивали, коли їх вдавалося вмовити довгим припрошуванням.
Потім раптово вставали. З піснею на устах Фока розпочинав особливий обряд – святочний танець, що називається плєс, – рвучкий, жвавий, нерівний, ніби молоді кізки танцювали.