Несподівано їхню вимогу підтримали й ті, кому покійний гетьман залишив письмові вказівки щодо подальшої долі подарованого меча.
– Хотілося б переконатися в тому, що меч, про який виникла суперечка, саме той, а не будь-який інший, – з притиском мовив пан Ковальський.
– І мені хотілося б у цьому переконатися, – вийшов наперед пан Бродський, не соромлячись і не відчуваючи ані найменшої незручності від того, що його одяг міг викликати сумнів у його високих повноваженнях.
– А як ви вибралися з келії? Як посміли вас випустити? – засмикав бородою владика Єзекіїль.
– І не з таких мішків вибиралися, – процідив пан Бродський, насмішливо поглядаючи на присутніх.
– Досить слів! – підняв руку митрополит. – Ходімо за мною.
– Як це можна… – спробував було зупинити високопреосвященнішого владику преосвященніший владика Єзекіїль.
Але митрополит уже все вирішив і, очоливши тих, хто затьмарив цей приємний сонячний ранок, зайшов на ріг монастирського училища. Тут біля окутих залізом дверей він зупинився і тричі вдарив по них палицею. Одразу ж відкрилося маленьке віконце, і з нього почувся чемний голос брамника:
– Благословіть, ваше високопреосвященство!
Владика Іов чинно перехрестив віконце й просунув туди кисть правої руки. Брамник шанобливо поцілував митрополичий перстень і тихо запитав:
– Чим можу служити, ваше високопреосвященство?
– Яви меч покійного гетьмана Сагайдачного.
– Слухаю й виконую, – почувся голос.
Чекати довелося доволі довго. Щоб не допустити повторення бісівської витівки, всі зберігали мовчання, втупившись у дубові двері, щедро оббиті товстими залізними смугами. Нарешті з віконця почувся голос брамника.
– Владико Іове!
– Говори, сину мій, – стрепенувся занурений у святі думи митрополит.
– Не знайшов я меча. Немає його!
– Як немає?! – вигукнув владика Єзекіїль.
– Ти що, обпився? – вигукнув і владика Іов.
– Ні, владики! Ви ж знаєте – носа верну від того гріха.
– Відчиняй! – гнівно вигукнув єпископ.
– Швидше відчиняй, – підтвердив митрополит.
Здавалося, засувам і замкам несть числа, і все-таки двері відчинилися. Відштовхнувши міцного чолов’ягу в чернечій рясі, єпископ, піднявши поли, кинувся вниз по кам’яних сходах.
Його чекали також довго і терпляче. Нарешті владика Єзекіїль з’явився на світ Божий спітнілим і з тремтячими руками.
– Я ж сам ставив його в кутку… Я це точно пам’ятаю… Я… Його немає!
– Я ж казала! – переможно вигукнула Анастасія.
– Потрібно зробити більш ретельний обшук, – сухо запропонував законник.
– Обшук? – не відразу второпав владика Єзекіїль. А потім дико заревів і, проявивши небачену силу, схопив брамника за груди й кинув на кілька кроків у двір. – Говори! Де меч?
– Богом