– І що нам з того пана Коцького? – все ж не витримав пан Бродський.
– А те, що… – почав було брат Сич, та трохи промовчав, щоб надати більшої ваги своїй звістці. Та потім продовжив: – Зі слів перехожих виходить, що пан цей Коцький одягнений так само, як і наш трудар Іван. До того ж мітка, вам відома, так само в нього під губою! І ще… До сідла конячини була прив’язана ганчірка. Можливо, в неї був загорнутий меч…
Змітаючи брата Сича зі шляху, виконавці волі гетьмана кинулися до дверей.
– І кроку не смій ступити! – зриваючи голос, закричав владика Єзекіїль.
«Яка селюча душа! – в гніві подумалося панові Ружинському. – І чого він там стоїть? Йолоп, бидло. Не бруднити ж шляхетного скакуна об цю купу гною».
Та купа гною складалася з двох живих істот: холопа в очевидно завеликому для нього кожусі, зі смушевим ковпаком на голові, в полотняних вузьких штанях земляного кольору і в грубих поршнях[50] на босу ногу. Під ним був безпородний кінь якоїсь дикої масті – забарвлення тулуба рудо-жовте з темно-коричневим ременем по всій спині, грива й хвіст рудо-коричневі, темніші за шкіру корпуса, а ноги того ж кольору, що й тулуб, лише більш інтенсивно забарвлені в районі зап’ястних і скакальних суглобів. Витонченістю ця чотирьохкопитна істота не вирізнялася. Та й холкою коник був на лікоть нижчий від панського красеня-скакуна.
Відмовившись збити цього хама з дороги конем, пан Ружинський тут-таки вирішив, що ні батіг, ні, Боже борони, благородна шабля не торкнеться цього хробака. Досить буде, якщо гайдуки стягнуть його з коня й пригостять десятком батогів.
Так, цього було б досить… Та як же все несподівано повернулося!
І як зараз гидко в грудях, коли доводиться викладати цю дурню самому ясновельможному панові комісару. Та ще й уточнювати, коли просить про це сам пан Собеський!
– Так! Так цей дурень і сказав: він пан Коцький! Тоді й почався бунт!
Вимовив це і згадав, як роззирнувся тоді довкола. На землі, що належить польській короні, навколо нього і його гайдуків зібралася добра сотня підданих Речі Посполитої, для яких він, підстароста від польської влади, був як будяк серед хлібного поля. Пишний і не позбавлений привабливості будяк – та лише бур’ян посеред корисного злаку. На землі, яку він міцно тримав корінням закону