Нарешті під владикою рипнула міцна лава. За два кроки він уже був біля маленького віконця.
– Сонце на захід пішло, – тихо повідомив єпископ.
– Ну і… – загрозливо процідив пан Бродський.
– Просто… вечоріє, – зітхнув і повернувся на лаву владика Єзекіїль. – А чи не прояснить нам ситуацію те, що написано рукою гетьмана?
– Владико! Ти бажаєш, щоб я порушив родове слово, дане покійному гетьману, і зламав його печатку до того, як мені буде передано до рук меч? – гнівно промовив пан Ковальський.
– І я не посмію порушити дану покійному гетьману присягу. Я присягав йому на… Це не важливо… Але я не порушу ту присягу, – твердо заявив і пан Бродський.
– Якщо так… – владика приречено розвів руками.
– Тільки не кажи, що уповаємо на милість Божу і на диво Господнє, – смикнув головою пан Бродський.
– Присягни, владико, що в трагедії цій немає твого наміру і тобі невідомо, де зараз гетьманський меч, – подався вперед пан Ковальський.
– Скажу словами з Послання святого апостола Павла: «Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм у Євангелії Його Сина, що я безперестанно згадую про вас»[47]. Скасував Ісус Христос словами «не присягайте» старозавітний обряд, бо свідком вірності слова або справи стає вже совість – голос Божий в людині.
І перехрестився владика, не відриваючи очей від ікони зі згаслою свічкою.
– Як усе дивно у вас, попів… – схопився з лежанки пан Бродський і став виходжувати з кутка в куток.
– І що тепер нам робити? – ще дужче спохмурнів пан Ковальський.
– Скоро вечірня молитва… Монастирський спільний стіл, а там…
Не закінчив єпископ. Двері в покої відчинилися, і в отворі з’явився чернечий ковпак.
– Владико Єзекіїлю! – почувся густий бас.
– Що тобі, сину мій?
– Слово до тебе від брата Сича.
– Він тут? – зрадів єпископ.
– Так, владико.
Єзекіїль скочив на ноги, але, поглянувши на гостей, тут-таки опустився на лаву.
– Клич сюди.
У двері просочилася тінь. Тільки так можна було назвати людину, яка, не видавши ні найменшого звуку, не відкривши жодної частини тіла, укутаного у величезну схиму[48], та ще й не змусивши полум’я жодної свічки затремтіти, миттєво перетнула кімнатку і прилипла до вуха владики.
Єзекіїль задоволено кивнув, одразу дужою рукою відсунув тінь у схимі й із явним полегшенням велів:
– Розкажи, брате Сичу, голосніше. Тугий я став на вухо, та й гостям це цікаво буде почути.
Так і не відкривши обличчя, брат Сич уклонився владиці