А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всі чорти знялися і йому дорогу забігти хочуть. Та цвіт уже його боронить. Не зближаються до нього, тільки разом із ним біжать навперейми високі, як смереки. А до них долучаються по дорозі ще иньші і свищуть, вівкають, гукають: віддай цвіт, віддай цвіт.
Та Юра не слухає, щораз дужче біжить, і хоч у грудях порожнеча грає, в душі – буйна радість і певність перемоги.
Вже лише кілька щезників по боках, ще лише два, один. Ого, вже всіх перебіг, тільки різкий свист щезників за ним: фі-і-і-і-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.
Ліс скінчився, Юра вибіг на полонину і пігнав далі. З розмаху налетів на якогось маленькою чортика, що лежав на землі. Цей розлючений вхопив Юру за ноги і вкинув у пропасть.
Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повітря, горицвіти так і понеслися вгору, він сам скотився вдолину стрімголов. Надбережні корчі стримали розгін знепритомнілого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’які шовкові обійми.
Юра без більшого пошкодження спочив на березі глибокого потока.
III
Вже золотисті зірки на небі гасилися, як хлопець прочунявся і пошкандибав додому, легко дотикаючи свої костомахи та клянучи щезників, що таки відібрали в нього його майбутнє мольфарське знаття.
Іде Юра й розглядається. Довкола споконвічні смереки підперли небо, старезний дім хрускотить під ногами, недалеко розляглася страшна скала, над цілим яром нависла, неначе б доступ до чогось замикала.
З цікавістю розглядав Юра скалу, поцмокував із здивування устами і наткнувся ненадійно на широку щілину, що розколола її надвоє.
«Хоч випустив я горицвіт із жмені, то хай принайменше подивлюся на цю потайну дорогу», – подумав Юра.
– А що, як у скалі т о й сидить? То відберу свої цвіти, – підбадьорював себе хлопець…
Тісно протискається молодик крізь невеликий отвір, дреться по розсипах та замість до печери увійшов у широкий, отвертий вгорі камінний потайник, якого стіни, здавалося, хмари досягали. Іде далі, потайник то звужується, то розширюється, врешті випровадив Юру на широку царинку. З-під ніг Юри висмикується ледве слідча стежка, що крізь купки трави продирається до недалекого гаю. До гаю приперлася невеличка хатинка, з якої викочувався час до часу клубок диму і тоненькою ниткою розтягався в повітрі. Під хатиною побачив Юра старезного діда, в якого борода волочилася по землі, навислі брови накривали повіки. Старець мовчки дивився на схід сонця і, видавалося, ані гостя не бачив, ані його кроків не чув.
З неясним острахом зближався хлопець до старого діда і зоддалік поздоровив його голосно, скидаючи з голови крисаню:
– Миром, дідуню, поздоровляю вас.
Дід, обернувшись повагом, підніс двома пальцями брови з-над очей, глянув на Юру й обличчя його помітно прояснилося.
– Благословенний будь, Юро Мартищуків, – теплим голосом промовив.
Юра здивувався.
– Звідки знаєте мене, діду?
– Бо