На все гиддя дивився б і плямам молився б,
Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше…
П’ятий – тіло одно, голе, біле, що дише,
Безголове, любашне, дриготливе і мразне,
Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,
Скрізь шукає і п’є, мов смолу, насолоду…
Шості – йдуть, колихаються, в’ють хороводи,
Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.
Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,
І втіка, ригає блювотиння винне довкола.
Сьомий– страшний, він пнеться з землі і спадає,
Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,
Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,
І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний…
– О, – каже ловець, –
Недобрий то ралець,
Ні, не дам я вам гуляти,
Лад Божий перекривляти!
Фузію перехрестив,
До плеча приложив,
Бив, бив, бив,
По черзі положив, –
Під лісом
Біс лежить за бісом.
Зупинилась буря, стихли стріли громові,
Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.
Сходить по них архистратиг до ловця,
Біле світло сліпуче б’є з його лиця:
– Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,
Які ж твої за це хотіння?
– Мої хотіння – Божі веління!
Одно тебе прошу,
Святий Михаїле,
Дозволь людям ходити, –
Вічно біса бити!..
І він ходить між нами
В погоні за бісами,
І як, чоловіче, в душі легко стане, –
То вбив біса твого
По слову від Бога
Ловець безустанний.
Ростислав Єндик
Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.
Регіт Арідника
І
Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.
З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, рум’яниться.
Міняються світла, тіні, півтіні, повітря міниться шовкотканими пружками і на золотих струнах гомонить…
– Не вслухуйся