– Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна від ударів серця світу. Згасіть Вічну Ватру, розкуйте мої ланцюги і тоді сама робота попливе, що коштує тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкідливі для життя місця, але ударами в серце випробовуйте свої сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине від самого жаху, як мене розкутого почує земля на своїй шкурі.
– Що ж маємо робити, щоб Вічну Ватру загасити? Хіба від ґражди до ґражди ходити, весь гуцульський рід губити, щоб між ними і сторожів Вічної Ватри, нащадків Велетів, задусити.
– На південний схід пріться у своїх прямуваннях і між головицями Білої Ріки і Білої Річки Вічної Ватри шукайте, на долах знайдіть собі помічників та цілого племени не зачіпайте, бо збудите прямого нащадка Велетів, що десь на полонині при роботі нудьгує і своєї власної сили не знає, не чує. Ходіть, робіть, але одного не забувайте: зближається переломова хвилина, коли клятьба лишиться вічною і тоді вже ніяка сила її не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину і на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспід і тішитися тут вашим товариством.
Заступник Арідника зверещав:
– Вічна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить він нас батогом і заохочує до діла: за визволення Вождя, за нас усіх, за наше панування над світом.
Преспід став порожніти, Арідник утішився сильною постановою щезників і своїм реготом товаришив їм далеко поза Тридев’яту Землю.
ІІ
Ой, та й плови ж ударили в Красноілі тієї ночі, коли згинув Василь Мартищук-Кринтів, най Бог криє. Зіграли потоки, розпінилися Річки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити. І хоч який він досвідчений був, а таки втопився у трясовищі. Не було на це ніякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зі споду тягнуло. Ледве відтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дєдика рятувати. Та як тут рятувати, коли навіть голови з-поза гнилого шувару[15] за хвилину вже не видно було.
– Щезники затягли, – переконано говорили в селі. Всі свідки того страшного випадку присягали, що чули бісівський регіт у болоті і в довколишніх лісах.
– Ой, біда нас буде шукати, як вже причка[16] навіть мольфареві сталася, – ворожили старі діди. – Та ж Мартищук таку путерію мав, що дотепер ніщо до нього приступу не мало. Ой, біда буде, біда!
І дійсно нещастя зловилося родини Мартищуків. З туги за чоловіком переставилася і Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилітній хлопець лишився сиротою. Найближчий сусіда, бездітний дід, взяв його за годованця до своєї хати.
Та хоч старенький дід сокотив новоприбраного сина, як ока в голові, Юра не знаходив спокою на новій батьківщині. Вдумувався в уривані слова покійного дєдика, старався їх зрозуміти, та ніяк не міг. Неясна сила тягнула його до власної хати. І прийде він, бувало, на власне обійстя, оглядає