Полягали сини
І вставали із пломеню – диму.
Приспів.
Знов розквітли льони
У Поліськім краю голубому.
Повертались сини,
Як герої до рідного дому.
Випускник хорового відділення Одеської консерваторії Іван Сльота приїхав у Житомир 1970 року. Молодому музикантові судилося заново створювати ансамбль пісні і танцю «Льонок». Невдовзі народилася і знакова пісня – «А льон цвіте…» «У ті часи льони фігурували не лише в піснях, – зізнавався Іван Сльота. – Якось на початку 1970–их заїхали ми в Сімаківку, що в Ємільчинському районі на Житомирщині. І зненацька перед очима відкрилось неосяжне море синьо – блакитного квітучого льону і пахучого хмелю… Усе голубіло, червоніло, зеленіло, цвіло на полях. Поруч із селом я угледів дерев’яну садибу. Там поралась немолода жіночка. Я вийшов з автобуса, розгомонівся з нею про життя – буття. Змалку робив це залюбки. Бо відколи поховали батька, спілкуватися доводилось переважно з сільськими жінками. Виявилось, що вона – льонарка в місцевому колгоспі. Чоловіка не діждалася з війни. А син учиться в місті і до матері озивається дуже рідко.
З тієї розмови одразу й навіялось – «А льон цвіте синьо – синьо, а мати жде додому сина…» Це мої слова, які згодом стали початком приспіву. Сів я в автобус із думкою про нову пісню…
Обмірковував слова. Хоч мелодії ще не було, я був упевнений, що вона десь існує і готова будь – якої миті злетіти, тільки – но з’явиться віршований текст. Але хто його напише? Перебираючи в пам’яті поетів, згадав знаного вже поета – пісняра Василя Юхимовича. Працював він у Києві заступником редактора журналу «Україна». Буквально через день – два вирушив до нього із своєю «рибою – заготовкою». Познайомилися. Розповів про організацію нового «Льонка» і повернувся додому натхненний. Який же я був здивований, коли рано – вранці пролунав телефонний дзвінок від Юхимовича: «Послухай…» Де льони – довгуни Вилягали і гордо вставали, Наслухали сини, Скільки літ їм зозулі кували…» Я швиденько записав ці слова. А десь до вечора була вже й музика готова. Щоправда, текст не відразу нам сподобався – сперечалися, шукали варіанти. Зокрема щодо останнього куплета я сумнівався. Взявся сам його дописувати. Хоча тоді ще поезією по – справжньому не захоплювався. Зрештою у пісні з’явилися такі рядки: Знов розквітли льони У поліськім краю голубому, Повертались сини, Як герої до рідного дому…
Вона з тих пісень, яку з першого ж виконання вважають народною. Її виконують як в «офіційних обстановках», так і в «неофіційних» – на весіллях, на хрестинах. І за столом, і під столом, і в трамваях, і в тролейбусах, і в метро.
Під цю пісню плачуть українські матері, котрі кожної миті чекають своїх синів…
Час засвідчив, що пісня стала візитівкою колективу. Відтоді й пішла фраза – «Льонок» – то Сльота, а Сльота – то «Льонок»!
1989 року житомирська влада вирішила вшанувати мелодію Івана Сльоти. На міській ратуші Житомира із гучномовців біля головного годинника щогодини можна почути кілька тактів «А льон цвіте…» Хоч у вірші немає згадки про Житомир, та більш вдалої мелодії для цього міста,