– А свої випуски їм не потрібні? – обурилась пані.– До того ж, за новими міністерськими вимогами, – голос її сповнився високим комашиним дзижчанням, – на статтю вимагаються дві сторонні рецензії. У нас хоч одна рецензія була на статті минулого року?
– Просіть в обмін на наші! Самі пишіть на себе рецензії! Аспірантам доручіть! Працюйте, – бородатий розвів руками. – Інакше гроші на вітер. У нас знову вийде – видавничий відділ витрачає ресурси, а університету від нього пуття нема, – переможно завершив він.
– Михайле Юрійовичу, – відказала пані,– видавничий відділ працює як каторжний, вибиваючи у вас статті, які ви обіцяєте і не здаєте. А потім ще не оплачуєте публікації. Навіть ваші аспіранти – й ті дисциплінованіші.
Михайло Юрійович скипів.
– Я вже казав, що здав оплату, Ірино Петрівно. Хто у вас загубив мою тисячу, не знаю, і вдруге оплачувати статтю не збираюсь.
– Колеги, пропоную особисті фінансові питання обговорювати поза вченою радою, – скривився ректор. – Нам треба прийняти рішення по суті для заявки в Союздрук, скільки випусків на наступний рік ми оголошуємо. А ціну за публікацію можна й підняти, якщо цих коштів недостатньо.
– Дозвольте, Сергію Івановичу, тут діло таке, – товстенька жінка в окулярах піднесла руку, як школярка. – Та наберемо ми статей на вісім випусків. Аспіранти в нас на кафедрах! Їм треба публікуватися для дисертацій. По три публікації на аспіранта, за вимогами ВАКу. Тому суперечка ця зайва, нам необхідні випуски за всіма факультетами, де є аспірантури.
– Так-так, – ректор замислено покрутив олівець у руках.
– А що, ваші аспіранти не можуть публікуватися в інших наукових журналах, тільки у своєму?! – Наталя сама не помітила, як долучилася до дискусії.– Якщо хороша наукова робота, навіщо обов’язково в своєму університеті, вони ж на конференції в інші університети можуть їздити.
За столом запала тиша. Сивочолий ректор дивився на неї над окулярами. Інші ельфи пропікали її обличчя поглядами чистої криги. Дотик абсолютного, кельвінівського нуля. Її обличчя почервоніло до вух, до кінчика носа, до гудіння в голові.
– Усе узгоджено, підпишіть, будь ласка, Сергію Івановичу, – на щастя, до залу забігла Валентина Степанівна.
Поки ректор відволікся, Наталя вискочила з кімнати, помчала донизу сходами, врізаючись у студентів, що піднімалися їй назустріч.
У буденній метушні Наталя не забувала про підробіток, про таємну місію, як про таємного коханця. Вона подивилась інформацію про Паршину, як радив Ніколя, – нічого корисного.
Чому Паршина? Ще один спогад раннього дитинства? Є така розвідниця, проте її діяльність у часі відстає від бабусиної на кілька років.
Наталя вивчила довідник