Це підводить нас до пункту, вельми важливого для розуміння положення індивіда в середньовічному суспільстві, а саме – до етичних поглядів на економічну діяльність, які відбивалися не лише в доктринах католицької церкви, а й у світському законодавстві. Ми знову звернемося до Тоуні, оскільки він явно не намагається ідеалізувати середньовічний світ. Двома основними припущеннями щодо економічної діяльності були такі позиції: «Економічні інтереси другорядні й підпорядковані справжній справі людського життя – порятунку душі; економічна поведінка є однією зі сторін особистої поведінки людини, на яку поширюються всі вимоги моралі».
Далі Тоуні докладно розглядає середньовічні погляди на економічну діяльність: «Матеріальні багатства необхідні, проте їхнє значення – другорядне, бо без них люди не можуть існувати й допомагати одне одному… Економічні мотиви поведінки підозрілі. Ці прагнення – сильні й роз’ятрюють апетит, тому люди їх побоюються, але вони не настільки низько падають, щоб схвально аплодувати цим прагненням… У середньовічній теорії немає місця для такої економічної діяльності, що не пов’язана з моральною метою. Учення про суспільство, засноване на припущенні про те, що прагнення до матеріальної вигоди є постійно активною й істотною силою, яка разом з іншими природними силами має бути визнана самоочевидною і неминучою, здавалося б середньовічному мислителеві не менш абсурдним і аморальним, ніж соціальна філософія, яка спиралася б на те, що прояви таких невід’ємних людських якостей, як войовничість або сексуальний інстинкт, можна нічим не обмежувати… Як говорить святий Антоній, багатство існує для людини, а не людина для багатства… І тому на кожному кроці існують обмеження, заборони, попередження не дозволяти економічним інтересам втручатися в серйозні справи. Людині дозволено йти до такого багатства, бо воно необхідне для життя на рівні, що відповідає її становищу. Але прагнення до більшого – це вже не заповзятливість, а жадібність є смертним гріхом. Торгівля – заняття законне; відмінність у природних багатствах різних країн свідчить про те, що її передбачило саме Провидіння. Але ця справа небезпечна: людина має бути впевнена в тому, що займається нею заради загальної користі та що одержані прибутки не перевищують справедливої винагороди за її працю. Приватна власність – необхідний інститут, принаймні в цьому грішному світі; люди більше працюють і менше сперечаються тоді, коли добро належить окремим людям, а не всім разом. Одначе терпіти її доводиться лише як поступку людській слабкості, її не можна вихваляти як щось бажане; ідеал – якби тільки