Тільки кок не поділяв загального захвату і ще старанніше, ніж будь-коли, уникав зустрічей з улюбленцем команди. Взаємна неприязнь кока й собаки щодень більшала.
Плавання тривало; та частина Тихого океану, де в очікуванні погожого вітру дрейфував «Пілігрим», виглядала одноманітною і геть пустельною. Насправді ж тут скрізь вирувало життя – і під водою, і над нею. З палуби пасажири шхуни могли спостерігати, як завзято полюють на дрібних рибок зграї морських птахів, як гойдаються на хвилях жмути морських водоростей, як кружляють над шхуною буревісники, а високо в небі ширяють велетенські альбатроси. Жодне судно не з’являлося в цих широтах; та раптом на поверхні моря пасажири помічали легкий пінистий слід, хвиля колихала уламок дошки, і всі бралися розмірковувати, які події могли бути з цим пов’язані.
Ранком десятого лютого погода трохи змінилася, набридливий штиль закінчився, вряди-годи віяв рвучкий вітер і щоразу змінював напрям. Капітан Галл сподівався, що коли вітер посилиться і повіє на північний захід, «Пілігрим» зможе, нарешті, підняти всі вітрила і надолужити згаяний через штиль час.
Місіс Велдон прогулювалася палубою, коли помітила, що поверхня моря стала червонувато-бурою, ніби воду забарвила кров.
– Поглянь, Діку, – вигукнула вона, – чому вода має такий дивний колір? Може, це якісь особливі водорості чи морська трава?
– Ні, місіс Велдон, – відповів юнак, який у цей час грався із Джеком неподалік. – Такий відтінок воді надає сила-силенна крихітних рачків. Зазвичай ними живляться великі морські ссавці, тому моряки називають їх «китовою юшкою».
– Ходіть усі сюди! – гукнула жінка. – Капітане, кузене Бенедикт! Джеку, поглянь на воду – ти ніколи такого не бачив! Кузене, бачите цю величезну червонясту пляму на морі? Це мікроскопічні рачки, щось подібне до ваших комах…
– Нісенітниця! – буркнув ентомолог, короткозоро вдивляючись у воду.
– Щодо нісенітниці, містере Бенедикт, ви помиляєтеся, – зауважив капітан Галл. – Це головна їжа китів, їхні улюблені ласощі. Коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на таку зграю рачків у морі, то мерщій готуємо гарпуни і вельботи[4]. Адже десь неподалік неодмінно бенкетує кит…
– Як величезний кит може наїстися такими дрібними рачками? – здивовано спитав малий Джек.
– Що ж тут дивного, друже? – усміхнувся капітан. – Адже готують кухарі поживні страви з манних круп і борошна! От і китові, коли він натрапляє на таку червону воду, треба