Якось вранці ми сиділи в їдальні і грали у шашки: ми з Кармелою удвох проти Ліли. Я й Кармела по один бік столу, а Ліла – по інший. За спиною у Ліли, а також за нашими з Кармелою спинами стояли однакові буфети з темного дерева, із дзеркалами у красивих фігурних рамках. Я раз у раз поглядала на нас трьох у дзеркалах і ніяк не могла зосередитися на грі через ті відображення, що мені не подобалися, та через крики Альфредо Пелузо, який того дня був дуже збуджений і сварився з дружиною Джузеппіною.
Тут хтось постукав у двері, і синьйора Пелузо пішла відчиняти. Раптом почувся галас. Ми втрьох виглянули до коридору і побачили карабінерів, яких ми так боялися. Карабінери вхопили Альфредо і повели геть. Він опирався, кричав, кликав усіх своїх дітей – Пасквале, Кармелу, Чиро, Іммаколату – чіплявся за зроблені власноруч меблі, за стільці, божився Джузеппіні, що не вбивав дона Акілле, що був невинний. Кармела невтішно ридала, всі плакали, і я теж. А Ліла – ні, погляд у Ліли став таким самим, як колись у випадку з Меліною, але навпаки: цього разу одночасно із завмерлим виразом обличчя вона немовби рухалася разом з Альфредо Пелузо, який все кричав страшним і хриплим голосом.
То була наймоторошніша подія нашого дитинства, що мене дуже вразила. Ліла піклувалася про Кармелу, втішала її. Казала їй, що, якщо то її батько вбив дона Акілле, він вчинив правильно, але на її думку то був не він; отож він, напевне, невинний, і його скоро випустять із в’язниці. Вони щось там ще довго бубоніли між собою, а коли я наближалася, то відходили від мене, щоб я нічого не почула.
Юнiсть
Історія про черевики
1
31 грудня 1958 року у Ліли вперше стався її приступ «розмивання». Це визначення придумала не я, вона сама завжди користувалася ним, змінивши загальноприйнятне значення цього терміна. Вона казала, що під час цього приступу в неї виникало таке враження, ніби раптом обриси, форми людей та предметів руйнуються. Коли тієї ночі на терасі, де ми святкували Новий 1959-й рік, її раптом охопило це відчуття, вона перелякалася і нікому про нього не розповіла, бо не знала, як його назвати. Лише багато років потому, одного вечора у листопаді 1980-го – нам було вже по тридцять шість років, ми були одружені й з дітьми – вона розповіла мені у найдрібніших деталях, що з нею сталося тоді і що відбувалося час від часу, і вперше вжила цей термін.
Ми