Я розкрила штори – у денному світлі він виглядав ще білішим за простирадла.
– Я не впевнений, що в мене сьогодні вистачить сил хоч на щось.
– Нічого страшного! – відповіла я.
– Може, до обіду полегшає, – пробубонів він.
– Чудово!
– Можливо, не для поїздки на поромі, але… Мені не хотілося б опинитися…
– …у громадському туалеті. Я розумію.
Він зітхнув.
– Не так я уявляв цей день.
– Усе добре, – утішала його я, лягаючи поруч у ліжко.
– Досить казати, що все добре, – роздратовано мовив він. Я трохи завагалася, та потім холодно сказала:
– Гаразд.
Він скоса подивився на мене.
– Пробач.
– Досить вибачатися.
Ми мовчки сиділи, дивлячись просто перед собою. А потім він простягнув руку до мене.
– Послухай, – урешті-решт мовив він. – Мабуть, я ще полежу пару годин. А потім мені стане краще. Не треба сидіти зі мною, якщо не хочеш. Можеш пройтися по магазинах або ще щось.
– Але ж ти тут лише до понеділка. Я не хочу покидати тебе.
– Я ні на що не здатен, Лу.
У Сема був такий вигляд, немов він хотів би вдарити стіну, якби у нього були сили.
Прогулявшись два квартали, я купила декілька газет і журналів. Потім купила великий стакан кави, булочку з висівками і простий білий бублик на випадок, якщо Сем зголодніє.
– Припаси, – мовила я, скинувши покупки на свій бік ліжка. – Зараз як засяду за журнали…
Саме так ми й провели увесь день. Я прочитала кожнісінький розділ «Нью-Йорк Таймс», включаючи бейсбольні звіти. Повісивши знак «Не турбувати» на двері, я просто спостерігала за тим, як він дрімає, сподіваючись побачити рум’янець на його щоках.
Можливо, йому от-от стане краще і ми зможемо прогулятися при денному світлі. Можливо, можна просто вийти до бару готелю.
Як же набридло лежати.
Гаразд, можливо, йому стане краще завтра.
О дев’ятій сорок п’ять, коли я вимкнула телевізор, прибрала усі газети з ліжка і вляглася під покривало, єдиною частиною тіла, котрою ми торкалися, були переплетені кінчики пальців.
У неділю він прокинувся трохи бадьорішим. Гадаю, річ у тому, що йому просто не було чим блювати. Я принесла йому трохи бульйону – з’ївши його, Сем заявив, що готовий піти на прогулянку. Через двадцять хвилин ми бігом повернулися до готелю, і він знов зачинився у вбиральні. Як же він сердився! Я намагалася переконати його, що все гаразд, але, здавалося, це тільки більше його дратувало. Я не бачила нічого жалюгіднішого, аніж розлючений двометровий чоловік-гора, у котрого немає сил навіть на те, щоб підняти склянку води.
У момент, коли моє розчарування почало бути очевидним, я вирішила ненадовго залишити його. Мені хотілося прогулятися вулицями й нагадати собі, що це ніякий не знак, що це нічого не означає і що ці думки в мене з’являються лише через недосип і замкнутий простір, у котрому я застрягла на дві доби, а також через чоловіка з харчовим отруєнням