– І-і-і, ми прийшли.
Ми зупинилися на порозі. Кімната була навіть меншою за мою кімнатку в Ґопніків: коричневий килим і двоспальне ліжко з бордово-помаранчевою ковдрою. Годі й мріяти про шикарну білу постільну білизну. Я намагалася не думати про те, коли тут прибирали востаннє. Коли Сем зачинив за нами двері, я поставила сумку й, обійшовши ліжко, зазирнула до ванної. Там на нас чекав лише душ і ніякої ванни, а якщо увімкнути світло, то починав верещати вентилятор, немов неслухняний малюк на касі супермаркету. У кімнаті стояв стійкий запах поєднання старого нікотину й освіжувача повітря.
– Тобі не подобається. – Його очі пильно сканували моє обличчя.
– Ні! Вона ідеальна!
– Кімната не ідеальна. Пробач. Я забронював її на сайті одразу після нічної зміни. Хочеш, щоб я пішов униз і запитав, чи є у них інші кімнати?
– Я чула, як дівчина на рецепції казала, що більше місць немає. У будь-якому разі, усе чудово! Тут є ліжко й душ, до того ж ми в центрі Нью-Йорка, а також ми нарешті разом. Що може бути краще?
– От дідько. Треба було порадитися з тобою.
Я ніколи не вміла брехати. Він узяв мою руку і стиснув її.
– Усе добре. Справді.
Ми стояли й дивилися на ліжко. Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собі бажання сказати те, про що думаю.
– Треба перевірити, чи тут немає блощиць.
– Серйозно?
– Іларія каже, їх зараз усюди повно.
Плечі Сема перекосилися.
– Навіть у найшикарніших готелях.
Я ступила вперед і різко відкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися білу ковдру й матрац. Підійшла трохи ближче й придивилася більш пильно.
– Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць!
Я підвела великі пальці догори.
– Ура!
У повітрі зависла важка тиша.
– Ходімо прогуляємося, – мовив він.
Ми вирушили на прогулянку. Принаймні розташування готелю було справді чудове. Ми обійшли з півдюжини кварталів аж до шостої авеню, потім зиґзаґами повернулися до п’ятої. Я щосили намагалася якомога менше розповідати про своє життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Він тримав мене за руку, а я йшла поряд і намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що він тут, зі мною, було щось несподівано дивне. Я помітила багато дрібних деталей: подряпину на його руці, невеликі зміни довжини його волосся – і піймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як він виглядав до мого від’їзду.
– Ти тепер не кульгаєш, – зауважила я, коли ми зупинилися біля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що він мовчить, немов цей готельний номер усе зіпсував.
– Ти також.
– Я бігала! – відповіла я. – Я тобі казала! Щоранку в Центральному парку з Аґнес і Джорджем, її тренером. Ось, подивись, які в мене м’язи!
Сем стиснув моє стегно і притягнув його до себе.
– Уже можна відпускати, –