Він широко всміхнувся:
– А ти роздягатимешся чи це стосується тільки мене?
– О, звісно, це пропозиція «два в одному». – Я поклала голову йому на плече. – Чесне слово, я б так хотіла, щоб ти подивився, де я працюю. Можливо, познайомився б із Натаном та Ашоком і всіма іншими. Містер і місіс Ґопнік поїдуть із міста, тож із ними ти, мабуть, не зустрінешся, але принаймні матимеш уявлення про те, як я тепер живу.
Він зупинився й повернув мене обличчям до себе.
– Лу. Мені начхати, що ми робимо, поки ти зі мною. – Промовивши це, він трохи почервонів, немов і сам здивувався своїм словам.
– Це дуже романтично, містере Філдінг.
– Ось що я тобі скажу. Якщо ми збираємося сьогодні роздягатися, я маю терміново щось з’їсти. Де тут можна роздобути якоїсь їжі?
Ми проходили повз Радіо-сіті-мьюзік-хол, оточений височезними офісними будівлями.
– Я бачу кав’ярню, – мовила я.
– Ой, ні, – мовив він, плескаючи у долоні. – Ось мій хлопчик. Справжній нью-йоркський фургон швидкого харчування! – Він указав на один із усюдисущих фургонів, на котрому висіла табличка «буріто на будь-який смак». – Готуємо буріто за вашим рецептом! – Я дочекалася, поки він замовив собі величезне буріто, що пахло гарячим сиром та жирним м’ясом невідомого походження. – Ми ж сьогодні все одно не збиралися нікуди йти, так? – Він широко розкрив рота, щоб укусити свій обід.
Я не втрималася і розсміялася:
– Будь-що, аби тільки ти не заснув. Хоча, здається, від цього буріто можна впасти в харчову кому.
– Матінко, як це смачно. Хочеш укусити?
Відверто кажучи, я хотіла. Але на мені була гарна спідня білизна, і я не хотіла, щоб мої пухкі боки псували усю картину. Тому я терпляче дочекалася, поки він завершить трапезу, голосно обсмокче пальці й викине серветку до смітника. Він зітхнув зі щирим задоволенням.
– Гаразд, – мовив він, взявши мене за руку. Раптом у мене з’явилося блаженне відчуття спокою. – Що стосується оголення.
Ми мовчки вирушили назад до готелю. Мені більше не було ніяково, і часу та відстані вже не існувало. Мені більше не хотілося говорити. Мені просто хотілося відчути дотик його шкіри. Хотілося належати тільки йому, повністю й цілком. Ми попрямували вниз Шостою авеню, повз Рокфеллер-центр, і я вже не помічала туристів, що траплялися нам на шляху. Здавалося, мене захищала невидима бульбашка у вигляді теплої руки, що обіймала мої плечі. Кожен його рух здавався мені важким. У мене ледь не перехоплювало дух. Я мимоволі подумала, що готова постійно жити в розлуці, якщо кожна зустріч буде такою приємною.
Ми ледве встигли увійти до ліфта, коли він повернув мене й притиснув до себе. Ми поцілувалися, і я розтанула, забувши про все на світі, – кров так пульсувала в моїх вухах, що я не почула, як відчинилися двері ліфта. Ми, хитаючись, вийшли.
– Штука для дверей, – мовив він, гарячково мацаючи кишені. – Штука для дверей! Куди я її подів?
– Ось,