В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою і тому табуювали для сучасників, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той період визвольних змагань і участь у них – переховували у спецфондах. Навіть фахівці-дослідники не мали доступу до джерел, у яких відображений період його творчості (1918–1920).
Ніхто з дослідників ніколи не смів згадувати вірші В. Сосюри, опубліковані влітку 1918 р. на сторінках газети «Український козак» – друкованого органу армії УНР. Звичайно, вірші такого змісту не могли увійти навіть до найповніших видань творів поета.
У спадщині В. Сосюри є твори, які не одразу і не просто увійшли до золотого фонду української літератури. Є вірші та поеми, що буквально збуджували суспільну свідомість – від пересічного читача або слухача і аж до державних діячів найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архівах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного політичного управління (ДПУ, російською – ГПУ) СРСР чи УРСР.
Із найповніших видань творів поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вірші й поеми із правдивим описом подій так званої громадянської війни в Україні, де мова йшла про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося після вивчення його творчого архіву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублікованих творів, серед яких найпомітнішою є поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо.
Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.
Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960)