– Краще пізно, ніж ніколи! – проговорила жінка Валя.
Простягнула гостю пустий наплічник.
– Не треба, залиште! Може, згодиться!
– Так, а що треба сказати за подарунки? – озирнулася вона на дітлахів.
– Дякуємо! Дякуємо! Дякуємо йому передайте! – одне перед іншим защебетали дітлахи у три голоси.
– Передам, передам, як побачу, – відповів Сергійович. – Ну, піду я! Час мені!
– Що, назад у Малу Староградівку підете? – голос хазяйки її несподіване хвилювання викрив.
– Ой, як же ви там живете? Ні магазину, ні пошти… Ні, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!
Вискочила вона у двір. Повернулася хвилин за п’ять, у руках – наплічник чимось напханий. Простягла його гостю.
– Обережніше! – попередила вона. – Там трилітровка з салом! Сергійович здивовано посміхнувся. Не чекав він такої доброти від незнайомої жінки.
Повернувся до баби Насті. Всілися вони удвох перед телевізором. На екрані за столом троє чоловіків у краватках.
– А чому ж вона досі не розвалилася? – спитав один телечоловік двох інших.
– Адже ж їх тепер повністю Америка і Європа утримують. Забирають гроші у своїх бідних і злиденних і українцям їх віддають! – узявся відповідати інший. – А коли їх бідні і злиденні зрозуміють, що відбувається, то вони і в Америці, і у Європі проти своїх політиків майдани влаштують! – Ну тут я з вами не згоден, – вступив у бесіду третій телечоловік. – Не все так однозначно з Америкою і Європою. Для них Україна – тільки інструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росію з політичної карти світу зіпхнути.
– Ти це розумієш? Те, що вони кажуть? – перевів Сергійович погляд з телеекрана на бабу Настю.
– Ну все – не все, а розумію! Це ж російське телебачення, а не ці, з Києва!
– А ці у тебе ловляться?
– Зараз так, а два роки не ловилися! – відповіла хазяйка дому. Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.
На екрані з’явилася жінка з обличчям, залитим зеленкою.
– Я позиватимусь до суду! – говорила вона журналістці, яка тримала мікрофон біля її рота, також трохи зеленкою підфарбованого. – Я депутат і маю право на свою думку!
– Так це ця! – упізнав Сергійович даму в зеленці. – Це ж наша! Як її? Королевська!
– От бачиш! У них хоч по телевізору таке не показують! – мотнула скрушно головою баба Настя. – У них тільки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуєш уже? Чого у глупу ніч іти?
– Ні, дякую! – Сергійович по-своєму зрозумів пропозицію баби Насті. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутності не лягатиме.
Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обійняв стареньку по-свійськи. Ледь випадково її у гості не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.
Ноша у наплічнику розгинала хребет тяжкістю, але Сергійович уперто ідучи уперед нахилявся, рівновагу у ході шукаючи. Десь далеко за спиною, за Світлим, торохкотіла артилерійська