– Тьфу ти! – видихнув роздратовано Сергійович. – Далися мені ці яйця!
Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!
«А що? – подумав він. – До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».
Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці – дві літровки меду. На руках – рукавиці. Попереду – дорога темна.
13
Страх – штука невидима, тонка і різна. Як вірус чи бактерія. Його можна і з повітрям вдихнути, і з водою чи горілкою випадково випити, і через вуха спіймати, і вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його відбиток залишиться навіть тоді, коли сам страх вже зникне.
Думки про страх самі виникли у Сергійовича, коли він вже з півкілометра незайманою у останні місяці ні ногами, ні колесами дорогою пройшов. Ліворуч лісосмуга – голі клени, липи й абрикосові дерева змішані. Перед нею поле, за нею – ще одна ґрунтівка для сільгосптехніки, а далі – знову поле, тільки вже ген вгору сягає, туди, до Жданівки. Праворуч невеликий підйом і на хвилі підвищення – ближній горизонт, до якого рукою подати. Далі, за горизонтом, поля на кілометрів п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутір цей уже в «денеерії», тільки ніби пустий він стоїть. Будинків там зо п’ять чи шість, не більше. Може, тому Світле і живе собі майже так, як до війни. Ні сепаратистів поблизу немає, ні армії української. Тому майже ніхто і не виїхав. Пішло кілька чоловіків до донецької братви, щоб проти України воювати. А двоє – дільничний і директор школи – навпаки, до української армії записалися. Злякалися, мабуть, що виріжуть їх уночі за те, що місцевою владою вважалися. Тепер там ніякої влади нема, але і тихо! Просто там і раніше тихо було, тож влада тут ні до чого. Вона що є, що немає, все одно! Просто народ мирний і на себе і своєму хазяйстві, а не на політиці зосереджений.
Звідкись здалеку, з того боку, куди він ішов, тільки ще далі, «бахання» артилерії долинули. Але такі далекі, що Сергійович навіть крок не уповільнив. Він і так не дуже швидко йшов. Під ноги дивився – очі до цієї сірості звиклі у нього. Чорне плюс біле дають сіре. Ось так і темінь та сніг поєднуються і дорогу зимову вечірню видимою роблять.
Дорога якраз у цьому місці ледь вгору здіймалася. Села звідси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пішки залишиться, тоді і Світле попереду вигулькне.
І раптом зникла з-перед очей його дорога. Під ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергійович,