– У «народну» не треба, – замотав Сергійович головою. – Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?
– Я? – перепитав Петро і провів пальцями по щоці. – Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.
– Почекай! – Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.
– Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.
Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».
– Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!
– Дякую, я потім поверну! – пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. – До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!
Хмикнув Сергійович.
– Я його забрав, – сказав. – Снігом накрив. Лежить він там, бідний!
– Да? – здивувався солдат. – Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!
– А я вночі, коли всі спали!
Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.
– Так, зарядив! Давно! Ось він! – виклав він і зарядку, і сам телефон з кишені куртки. – І ось, про всяк випадок, мій номер! – додав він до телефону папірець. – Тепер можна не ганчірку вішати, а «есемеску» посилати, чи навіть подзвонити, коли щось термінове!
– Дякую, – сказав Сергійович. – Ти – людина слова! Тут таких цінують! Може, все-таки трохи настоянки медової на дорогу вип’єш? Щоб тепліше було.
Сергійович у очах солдата боротьбу сумнівів і бажань помітив.
– Від п’ятдесяти грамів ще ніхто не сп’янів! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рідко п’ю…
– Ну добре, – махнув рукою Петро, віддався на милість хазяїна. Дістав Сергійович пляшку.
– Я тобі зараз такий посуд дам, з якого ти ще в житті не пив! – примовляв він, верхні дверцята серванта відкриваючи.
Вийняв звідти кришталеву туфельку.
– Ми з неї на весіллі з Віталіною пили. Теща колишня подарувала.
Поставив її акуратно перед солдатом, який онімів від здивування.
Собі Сергійович звичайну чарку дістав. Але спочатку налив гостю і заграла кришталева туфелька радісною жовтизною настоянки.
– Давай вип’ємо за те, щоб усе це на хрін швидше скінчилося!
– Війна, чи що? – уточнив солдат.
– Ну так!
– Згоден! – закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку підніс і зачекав трохи, намагаючись зрозуміти, до якої частини кришталевої туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, і випив її Петро з «п’яти» повільно, солодким смаком меду насолоджуючись.
Провів