9. Четвер
У середу напровечір туман трохи порідшав або, злив-шися з темрявою, став менш помітним. Коли я повернувся додому – настрій покращав. Я зауважив відсутність безлічі дрібних речей і деталей побуту, котрі забрала колишня дружина. Вона ніби прибрала по собі: будики на одній батарейці зникли, і всілякі шабатурки, щітки для волосся. Загалом квартира видалася мені трохи ріднішою, ніж доти. Я легко пройшовся по ній, глибоко вдихнув повітря.
Уночі проти четверга мені снилися кольорові сни. Я жодного не запам’ятав, але відчуття барвності було таке сильне, що, вже прокинувшись, я все ще хотів заплющити очі і далі дивитися їх – сни, що не запам’ятовуються.
Але треба було дбати про інше. Час готуватися до вечора. Я прийняв ванну, поголився. Попрасував. Я збирався так ретельно, ніби мав бути свідком на весіллі. Приготувавши одяг на вечір, я узявся до ранкової кави.
Вечір прийшов непомітно.
Узагалі четверту по обіді можна називати «вечором» лише восени чи узимку.
Залишалося дві години життя, і не було потреби поспішати, щоб завершити якісь справи. Не було справ – ні завершених, ні інших. Усе або повершилося, або в цьому не було потреби. Я почувався навіть піднесено: нарешті міг повірити у себе, у свою здатність бути рішучим і холоднокровним. Може, заради цього і не варто було влаштовувати трагічний моноспектакль, проте замислив я його не для перевірки власних здібностей, а те, що здібності усе-таки «перевірилися», мене лише тішило.
До кишені куртки, перш ніж вийти, я поклав паспорт, написаний лист. Постояв у коридорі, міркуючи, що ще взяти з собою, щоб тим, хто вивертатиме кишені в небіжчика, було що витягти й узяти за ключ до розгадки злочину. Але на думку нічого не спливало.
На прощання я прибив двері й одразу відчув незручність жесту.
Видко, я таки нервував.
На вулиці було похмуро й прохолодно.
Вийшовши на Контрактовій площі з метро, я зупинився біля пам’ятника Сковороді. Поглянув на пароньки, що повмощувалися на лавках довкола, – дивне місце для початку залицянь і миттєвих лавсторій… Може, дух першого українського буддиста Сковороди усе ще ширяв над цим місцем, приваблюючи молодь. Дух навіть не стільки буддиста, скільки першого вітчизняного гіпі, що пройшов пішака всю Україну та її російські околи. Оце він, офіційно неусвідомлений ідеал для нової української молоді. Підняти б його образ над масами трудящої молоді, й… пішли б ті мільйони пішки по Україні та її російських околах!
Але час минав, і мені захотілося встигнути випити каву. Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рації викурювати останню сигарету, але для завсідника кав’ярень остання подвійна половинка кави – це святе!
Мене обігнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рідкий жовтий колір, що відразу всмоктувався в асфальт.