Хоча, звичайно, мільйони громадян раділи йому. Громадяни звикли радіти марним речам. Я теж.
Увечері в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручніше.
8. Середа
У середу вранці за вікном кімнати хлюпав туман. Я підвівся й відразу ж підійшов до вікна. Потім озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило моє бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останній повний день мого життя. Тинятись у тумані не хотілось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопіт. На кухні я поставив чайник на плитку й сів до столу.
«Ось і життя добігає кінця», – подумав я і відчув у внутрішній інтонації якусь підробну старість. Ніби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалі більше ставав невиліковно хворим.
Пити чай з туманом за вікном – у цьому було щось від дорогої скандинавської лікарні для невиліковно хворих… чи це якось Берґман зринув у асоціаціях.
Сніг цього року випаде без мене.
А раптом саме прийдешня зима буде безсніжна, а я цього не побачу? Втім, невелика втрата. Це лише заощадить місту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снігу.
Дріб’язкові думки клубочились у голові. Нічого високого, нічого справді філософського. Ніби й сам я завжди був дрібною, неглибокою людиною. І тепер, дійсно, єдине, що могло мене вивищити якщо не у власних очах, то в чужих, – це насильницька смерть. Якась бридня… Либонь, гарний сон і мирне пробудження з подальшим спогляданням первісно незайманого туману розбуркують дурість або принаймні викликають уперті думки.
Непогано би в останній день понаписувати листи давно забутим знайомим. Щось про плани на майбутнє. Це відверне від думок про четвер і додасть трагізму п’ятниці.
Не допивши чай, я сходив до кімнати по ручку й папір.
«Люба Тетяно, – писав я в Москву до розлученої молодиці, що відпочивала колись у нашій компанії в Криму, після чого ми зо два рази обмінялися теплими листами. – Вибач, що довго не писав. Життя в останні два роки помалу розвалювалось і ось, нарешті, розвалилось остаточно. Тепер у мене – ні роботи, ні родини. Я вийшов на стартовий «нуль» і переді мною знову всі шляхи відкриті. Молодим усюди в нас дорога. Про майбутнє почну думати днів за два, а поки сумую за минулим. Але сумую нещиро, а радше через глибинні православні традиції в генах. Навіть не сумую, а журюсь. Це слово більше підходить. Думаю, що як туга, журба і сльози минуть, тобто за дев’ять ще й сорок днів (чи годин), почну лаштуватися до Москви. Радо побачився б, згадав про минуле, про друзів-товаришів. Буде час і бажання – пиши. Адреса на конверті. Цілую».
Лист злагодився напрочуд легко, на одному подиху. Гадав ще з десяток набазграти, доки туман і так легко пишеться, але вчасно схаменувся.
Телефон задзвонив. Довелося повернутися до кімнати. Телефонувала дружина. Сухим голосом попередила, що заїде на машині з колегою, щоб забрати свої