Мої міркування підтвердилися. Щойно я зайшов до крамнички, як замислений покупець, він мене впізнав і гукнув. Водночас, обслуговуючи покупців реальних, він загадував мені силу питань про наших колишніх однокласників, цікавлячись, кого й коли я бачив востаннє, і хто що робить. Потішити його я особливо не міг. За всі роки я мав лишень п’ять-шість випадкових «транспортних» зустрічей із друзями дитинства, про що я йому й розповів.
– Ти почекай півгодинки, – попросив він. – Шеф заїде по виторг, і тоді я закриюся, й зможемо тут посидіти…
Я з радістю кивнув. Але чекати в крамничці не хотілося, і я вийшов прогулятися Подолом.
Яскраві вогні, неонові лінії й літери безглуздих назв кав’ярень і ресторацій розганяли вечірню темінь. Вийшовши зі світла зустрічних реклам і вогнів, я сів на лаві біля пам’ятника першому українському буддистові Григорію Сковороді. На сусідніх лавах, користуючись неосвітленістю пам’ятника, цілувалися щасливі силуети. Лише я ні з ким не цілувався біля пам’ятника і через це відчув свою ущербність. Чим я гірший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жінка не підійде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцілувати?» Що зі мною? Адже ще років п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жінок подібними питаннями. А тепер?
Коли я повернувся до крамнички, покупців уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.
Він запнув вікна-вітрини. Закрив важкі металеві двері, і нас немов відгородило в цьому магазинчику від навколишнього світу, ми ніби опинилися в кабіні космічного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймні західноєвропейський корабель.
Дмитро посадив мене за пластмасовий білий столик, а сам відійшов до поличок.
– Що п’ємо? – запитав він.
– «Навколо все народнеє, навколо все моє», – спало мені на думку.
– Ну-бо, не соромся! – підбадьорював мене Дмитро, стоячи біля шереги пляшок. – Я пригощаю. Мені тут дають дві пляшки на день як премію, а якщо більше, то плачу зі знижкою…
– Тоді віскі, – сказав я.
Віскі ми пили, як інші п’ють горілку: маленькими кришталевими чарочками й нахильці. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.
– Женьку Довгого я востаннє бачив років три тому, – казав Дмитро. – Він працював м’ясником у гастрономі біля Оперового. А Чемерис виїхав до Волгограду. Він останнім часом страшенно полисів…
– А я Галю Колесниченко якось зустрів… – поділився я. – Тут-таки, на Подолі…
Допивши віскі, вирішили скуштувати джин.
– Його взагалі з тоніком п’ють, – казав, відкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонік сьогодні весь розкупили. Він і так нівроку смачний. Пам’ятаєш Мельничука з