Я дивився примерзлим поглядом на відкриті двері, крізь які усі виходили, але ніхто не заходив.
– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, наді мною.
Я озирнувся: крім мене й неї, в кав’ярні більше нікого не було.
– Я до тебе по-людськи, і ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васі сьогодні вісімнадцять. Треба встигнути салати поробити…
Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнім ковтком кави й подався до виходу.
Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зіштовхнувся з парубком у короткій шкуратянці. Він хотів увійти.
– Годі! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.
Пропустивши його на поріг кав’ярні, я відійшов убік і з вулиці слухав їхню розмову.
– Ну, хоча б сто грамів! – просив він.
Годинник я стискав у долоні. Було темно, і я навряд чи побачив би розташування стрілок, але чомусь була в мене певність, що саме в ці секунди настає шоста вечора. І дійсно, звідкілясь ізгори долинули удари настінного дзиґаря.
Я поволі подибав назад, на Контрактову. Я йшов і чув кроки людини поза мною. Може, це саме він? Може, саме з ним я зіштовхнувся віч-на-віч на виході з кав’ярні?
Мій стан можна було порівняти тільки з пронизливою німотою. Не було ні смутку, ні полегші. Тільки страх при кожному відлунні ходи людини поза мною посилювався. Я хотів, але боявся озирнутись.
Допіру на освітленому повороті трамвайної колії я озирнувся, але – позаду анікого.
Страх пропав, але пропали разом із ним і всі почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моєму тілі німота.
Я присів на вільну лавку під пам’ятником Сковороді. Сидів і ні про що не думав. Просто дихав.
Може, до шостої години душа покинула мене, залишивши без почуттів і думок. Їй, мабуть, не подобався мій план. Душа живе в людині й не любить утрачати своє місце проживання.
Кумедна думка з’явилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моєму тілі, а тіло прописане за певною адресою, то у душі – подвійна прописка, що заборонено всіма нашими досі радянськими законодавствами.
Я навіть посміхнувся.
І подумав про самотність Сковороди.
Дехто народжується, щоб і по смерті залишатися самотнім.
Годинник показував двадцять хвилин на сьому.
Минуло перші двадцять хвилин мого незапланованого життя.
Посидівши ще з півгодини, я піднявся пішки на Хрещатик, знайшов повію-початківку напідпитку і, пообіцявши їй заплатити вранці, повіз до себе.
10. П’ятниця
Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися