– Дуже приємний чоловік, – сказала Синтія. – Я й не знала, що ви знайомі.
– Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості, – відповів я.
Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.
Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.
– А, це ви, – сказала вона.
– Тітонько Емілі, щось сталося? – запитала Синтія.
– Звісно, ні, – різко відповіла місіс Інґлторп. – Що може статися?
Тоді вона помітила Доркас, покоївку, яка йшла в їдальню, і попросила її занести в будуар кілька марок.
– Так, мадам. – Стара служниця завагалася, а тоді нерішуче додала: – Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.
– Мабуть, ти маєш рацію, Доркас… Так… Ні… Не зараз. Мушу закінчити кілька листів, перш ніж заберуть пошту. Ти розпалила камін, як я просила?
– Так, мадам.
– Тоді я ляжу одразу ж після вечері.
Вона знову повернулася в будуар, а Синтія дивилася їй услід.
– Оце так! Цікаво, що ж сталося? – звернулася вона до Лоуренса.
Він, здавалося, не почув її, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов із будинку.
Я запропонував дівчині трохи пограти в теніс перед вечерею і, коли Синтія погодилася, побіг нагору по ракетку.
Сходами спускалася місіс Кавендіш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.
– Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? – запитав я, намагаючись бути якомога байдужішим.
– Я не ходила, – коротко відповіла вона. – Де місіс Інґлторп?
– У будуарі.
Вона схопилася рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.
Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг не почути уривок з їхнього діалогу. Мері Кавендіш говорила голосом жінки, яка відчайдушно намагається не втратити самоконтролю:
– Тобто ви не покажете це мені?
На що місіс Інґлторп відповіла:
– Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.
– Тоді покажіть мені.
– Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.
На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:
– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.
Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:
– Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.
– Що за сварка?
– Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!
– То Доркас була присутня?
– Звичайно,