– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.
– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…
– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.
– А хто тут ще живе? – запитала Соня.
Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».
– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?
– Ходімо! – погодилася Соня.
В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.
– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.
– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?
– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…
– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…
– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?
– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.
– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…
– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?
– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.
Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.
26
Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.
– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.
– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?
– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.
– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.
– Ну, що там бачиш?
– Зиму! – сказала дівчинка.
– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.
Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.
– Як життя? – запитав Ігор Львович.
– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…
– Давай, – простягнув руку головний. –