Доливши в каву коньяку, Сергій засунув пласку пляшечку до кишені куртки.
– Нумо, – він підняв чашку. – За все краще!
Вони випили, і тепло проникло в їхні тіла й думки.
– Слухай-но, він там не утоне? – запитав Сергій, показуючи поглядом на широку ополонку.
– Не повинен… – Віктор знизав плечима. – Я, власне, нічого про пінгвінів не знаю… Шукав якісь книжки, але не знайшов…
– Якщо мені щось трапиться, я тобі дам! – пообіцяв Сергій.
Віктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибіч – до найближчого рибалки, а, отже, і до його ополонки було метрів тридцять. Рибалка сидів на валізі-ящику і було видно, як час від часу він підносить до рота похідну літрову фляшку.
– Піду пройдуся! – сказав Віктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.
– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергій. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди він подінеться. Не утоне ж він насправді!
В ополонці щось булькнуло, і Віктор відразу подивився туди. Місиво води і крижинок коливалося.
– Нумо, за Мишка! – Сергій підняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пінгвінів мало, їх треба берегти!
Вони пригубили, і відразу тихе морозяне повітря розітнулося лементом. Сергій і Віктор обернулися на лемент і побачили метрів за п’ятдесят рибалку, що відскочив від ополонки і показував на неї обіруч. До нього прямували два інших рибалки, залишивши свої короткі вудки в ополонках.
– Чого це він там? – сам себе запитав Сергій.
Віктор відвернувся від того, що діялося в п’ятдесятьох метрах від них. Він поволі цідив коньяк і думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цілком незаплановане. Колись, думав він, новий день принесе які-небудь прикрості, а може, і смерть.
– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечі Сергій.
Віктор ніби отямився, подивився на Сергія, потім, прослідкувавши за його поглядом, повернув голову і побачив пінгвіна Мишка, що наближався до них. Він ішов з боку острова.
– Де це він випірнув? – здивувався вголос Сергій.
Пінгвін підійшов і зупинився біля краю розстеленої на кризі ковдри.
– Може, і йому коньячку? – пожартував Сергій.
– Йди-но, йди сюди, Мишко! – покликав Віктор, поплескуючи долонею по ковдрі.
Мишко незграбно ступив уперед, заліз на ковдру, подивився на Сергія, потім на хазяїна.
Сергій знову поліз у рюкзак і цим разом дістав відтіля рушник. Сповив ним пінгвіна.
– Це щоб не застудився! – пояснив він Вікторові.
Пінгвін постояв так, сповитий, хвилин п’ять, потім скинув з себе рушник.
Віктор почув за спиною чиїсь кроки. Озирнувся.
У кількох кроках від них стояв рибалка, «хазяїн» ближньої ополонки.
– Що? Клює? – запитав його Сергій.
Той заперечно замотав головою, не пускаючи при цьому пінгвіна з очей.
– Послухайте, – нарешті вимовив він. – Це у вас пінгвін або я вже схибив?
– Схибив, – цілком щиро сказав йому Сергій.
– О Господи! –