– Що не владнається? – запитав Віктор.
Але відповіді не одержав. Вони сиділи один проти одного за кухонним столом, тільки Мишко зараз сидів на звичному місці хазяїна, а Віктор – спиною до плитки. Вікторові на мить здалося, що в очах Мишкові промайнула неприязнь.
– Може коньяку? – запропонував Віктор, бажаючи зняти напругу, що ніби хмара нависла над ними.
– Давай, – проговорив гість.
Віктор налив собі й Мишкові. Випили мовчки.
Мишко замислено постукав пальцями по столі. Озирнувся і, побачивши біля себе на підвіконні паку свіжих газет, потяг їх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Він відсунув газети назад на підвіконня.
– Життя – химерна річ, – сказав він і зітхнув. – Хочеш зробити людині приємне, а в результаті доводиться удавати, що ти – підводний човен…
Віктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але зміст сказаного був невловимий, як павутинка на вітрі.
– Налий ще, – попросив Мишко.
Випивши другу чарку, він вийшов у коридор, відтіль зазирнув до кімнати, де на канапі мирно спала Соня. Знову повернувся до кухні.
– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повільно, уже більш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очі Вікторові.
Віктор промовчав. Йому вже нічого не хотілося дізнатися – він хотів спати і дивна поведінка Мишка-непінгвіна починала його стомлювати.
– Ти, либонь, вже знаєш про стрілянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.
– Ну?
– А знаєш, хто у всьому цьому винний?
– Хто?
Втомлена і недобра посмішка Мишка затягла павзу.
– Ти… – сказав він Вікторові.
– Я? – здивувався Віктор. – Як це – я?
– Ну, не зовсім ти, звісно… Але без тебе цього б не відбулося… – Мишко дивився, не кліпаючи, на Віктора, але Вікторові здавалося, ніби він дивиться кудись далі, крізь нього. – Просто тобі було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були відверті, мені саме ця дитяча відвертість у тобі й подобається… Ти хотів, щоб твої «фиґлі» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозуміло. Я тебе й запитав тоді, хто твій улюблений майбутній небіжчик… Просто хотілося зробити тобі приємне… Налий ще.
Віктор підвівся, налив коньяку Мишкові й собі. Подивився на свої руки, зауважив, що вони тремтять.
– Ти хочеш сказати… – сторопіло проговорив Віктор, – що Якорницького… ти?
– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, він цього більше ніж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротіло» кілька аматорів приватизації, у яких він уже взяв аванси… Крім того, у нього зберігалися якісь папірці, якими він продовжував собі безпеку і життя, папірці, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорі, важке життя… Як на війні…
Павза, що потім наступила, затяглася. Мишко дивився у вікно. Віктор гарячково обмірковував тільки що почуте.
– Слухай-но, – нарешті заговорив він, – а до