24
Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.
Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.
Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.
Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.
У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.
«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»
Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.
За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.
У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.
Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:
– А тато де?
– Він пішов, – відповів Віктор, дивлячись на дівчинку. – Він сказав, що ти поки тут поживеш…
– З пінгвіном? – зраділа Соня.
– Так, – досить холодно сказав Віктор.
– У нас учора вікна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.
– У вас удома? – запитав Віктор.
– Так, – довірчо вимовила дівчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!
– Їсти хочеш? – запитав Віктор.
– Так, тільки не кашу!
– А в мене немає ніякої каші, – визнав хазяїн. – Я сам мало їм.
– Я теж, – усміхнулася Соня. – А куди ми сьогодні підемо?
– Підемо?! – повторив Віктор і замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?
– До зоопарку, – запропонувала Соня.
– Гаразд, – погодився Віктор. – Тільки я спочатку попрацюю годинки дві, а потім підемо…
25
На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.
– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.
– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.
Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.
У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.
Соня