Мишко, подивившись на плаваючих у ванній риб, відвернувся і потьопав назад до кімнати.
Віктор знизав плечима, не розуміючи свого плеканця.
У двері подзвонили.
Віктор, побачивши у вічку Мишка-непінгвіна, відчинив йому.
– Привіт! – сказав Мишко, заходячи. – Є двійко замовлень. Ти як?
Віктор кивнув.
Вони пройшли на кухню. Відразу туди причапав пінгвін.
– А, тезко! – усміхнувся гість. – Привіт!
Потім подивився на Віктора.
– А ти чого такий похмурий? – запитав він. – Заслаб, чи що?
– Так, – Віктор кивнув. – Та й узагалі якось непереливки…
Йому чомусь кортіло скаржитися, і хоча щось усередині протестувало проти такої поведінки, але стриматися не міг.
– Пишу-пишу, а ніхто не бачить моєї праці… – говорив він і голос його був не сльозливий, а скоріше сердитий, що не потребує співчуття. – Вже понад двісті сторінок… І усе дарма…
– Ну чому дарма? – зупинив його Мишко-непінгвін. – Ти просто пишеш до шухляди, як писало багато письменників за радянських часів. Але з тією відмінністю, що твої твори однаково рано чи пізно надрукують… Гарантую.
Віктор кивнув, розуміючи, що гість має рацію, проте однаково напад невдоволення тривав і не давав йому не тільки всміхнутися, але й заспокоїтися.
– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаєш? – приязно запитав Мишко-непінгвін.
– Про Якорницького, – подумавши, відповів Віктор і пригадав довге застільне інтерв’ю за пляшкою фінської горілки.
– Це котрий письменник і депутат? – перепитав Мишко.
– Авжеж.
– Гаразд, – сказав він. – Я тут тобі щось цікаве приніс. Почитай.
Віктор узяв кілька аркушів, переглянув їх. Незнайомі прізвища, рядки біографій, дати. Вникати зараз у ці тексти Вікторові не хотілося. Він просто кивнув і відклав аркуші убік.
– Подзвони мені, коли буде готове, – попросив Мишко-непінгвін, даючи Вікторові візитівку.
15
За вікном падав перший сніг.
Віктор пив каву і читав папери, принесені Мишком-непінгвіном зо два дні тому. Це були біографічні досьє на замначальника податкової служби і на хазяйку ресторану «Карпати». Біографії цієї пароньки були достатньо строкаті, щоб стати помітними «хрестиками». З такими персонажами можна було спокійно писати пригодницький роман, думав Віктор, чудові негативні герої! Але для написання роману був потрібний цілком вільний час, якого у Віктора не було. Щоправда, у нього тепер були гроші, пінгвін Мишко і три сріблястих коропи, що плавали у ванні. Але чи можна було усе це вважати компенсацією за ненаписаний роман?
Згадавши про коропів, Віктор узяв шматок булки і пішов у ванну годувати живу рибу.
Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся і побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ванні риб.
– Ти, либонь, прісноводних не любиш? – запитав пінгвіна Віктор і сам за нього відповів. – Звичайно, ми ж антарктичні, океанські,