Масґрейв, схожий на гарно одягнену воскову фігуру, навчену ходьбі, пробрався в центр зали. Він сказав жінці кілька слів, так, щоб ніхто не почув. Та не відповіла, але вони разом повернулися, пройшлися довгою галереєю, начебто сперечаючись, а коротун із бичачою шиєю замикав процесію, немов безглуздий карлик-паж.
– Господи, допоможи! – пробурмотів патер Браун, шкутильгаючи за ними. – Хто ж така ця жінка?
– На щастя, не моя товаришка, – відповів Ґренбі з грубою прямотою. – Виглядає вона так, що навіть легкий флірт із нею може скінчитися дуже погано.
– Не думаю, що він має намір із нею фліртувати, – сказав патер Браун.
Він ще промовляв, а ті, кого вони обговорювали, дійшли до кінця галереї і розійшлися. Капітан Масґрейв квапливими кроками підійшов до них.
– Такі справи, – голосно і цілком невимушено сказав він, але всі помітили, що голос його змінився. – Даруйте мені, пане Ґренбі, але виявилося, що я не зможу завтра поїхати з вами. У будь-якому випадку автомобіль мій – до ваших послуг. Обов’язково візьміть його, мені він не потрібен. Я… я маю залишитися в Лондоні на кілька днів. Візьміть свого приятеля, якщо бажаєте.
– Мій товариш, патер Браун… – почав було правник.
– Якщо капітан Масґрейв справді такий добрий, – серйозно підтримав патер Браун, – я з великою радістю поїду. Розумієте, мене дуже цікавить справа пана Ґренбі.
Так і сталося, що вельми елегантна машина з не менш елегантним водієм наступного дня вирушила на північ Йоркширським трактом, несучи неоціненний вантаж у вигляді священика, схожого на чорний згорток, і юриста, котрий більше звик бігати на своїх двох, ніж роз’їжджати на чужих чотирьох колесах.
Вони за обопільною згодою перервали мандрівку в одній із великих долин Вест-Райдінґу, щоб пообідати і перепочити в затишному готелі, і, виїхавши наступного дня рано-вранці, подалися вперед берегом стародавньої Нортумбрії, поки не досягли краю піщаних дюн і приморських лугів, в серце яких таївся старий прикордонний замок, унікальний і таємничий пам’ятник минулих воєн на узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, слідуючи стежкою, що тягнеться вздовж довгої затоки, і звернули до якогось каналу, що кінчається ровом. Замок був і справді твердинею: квадратний, з башточками, з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіанів. У нього справді була опускна решітка і підйомний міст, про які нагадала подорожнім цікава подія.
Вони пробралися через високу жорстку траву і вийшли на берег рову, повного мертвого листя і бруду, який кружляв навколо замку, немов ебонітова інкрустація зі золотою облямівкою. Приблизно за ярд чи два за чорною стрічкою був інший, зелений берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували рідко: коли нетерплячий Ґренбі привітав вигуками неясні фігури за