– Ще б пак! – гмикнув Прінґл. – Вірю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповіді є одна деталь, гідна поета. Він сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.
Господар кабінету знову заглибився в нотатки.
– А друга причина? – спитав він.
– Друга причина полягає в тому, – повідав преподобний Люк Прінґл, – що я це бачив на власні очі.
Він помовчав і продовжив свій ґрунтовну розповідь. У його промові не було й сліду тієї нетерплячки, яку виявляє божевільний або просто затята людина, намагаючись переконати співрозмовника.
– Отже, він поклав книгу на стіл поруч із ятаганом. Я стояв біля входу в намет, спиною до нього, і дивився в ліс. А той стояв біля столу і лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столітті боятися якихось книг. «Якого біса! – обурився він. – Ось візьму і відкрию». Мені якось стало не затишно, і я сказав, що краще б повернути книжку як є доктору Генкі. Але він не міг впокоїтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Він мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, і почав чіплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А він мовчить і мовчить. Я обернувся, а його й немає. У наметі нікого не було. Розкрита книжка – на столі, палітуркою догори. Ятаган – на підлозі, а в полотні – діра, наче її проштрикнули мечем. Через дірку видно тільки ліс. Я підійшов, поглянув і мені здалося, що рослини чи то прим’яті, чи то поламані. З того часу я Вейлза не бачив і нічого про нього не чув. Книгу я з острахом узяв, закинув і повіз до Англії. Спершу думав віддати її доктору Генкі. Але тут я прочитав у газеті про ваші дослідження і вирішив прийти до вас. Кажуть, ви чоловік об’єктивний, вас не обдуриш…
Професор Опеншоу відклав олівець і пильно глянув на чоловіка, що сидів по інший бік столу. У цьому довгому погляді він сконцентрував весь свій досвід спілкування з різними типами шахраїв і навіть із найрідкіснішими типами чесних людей. У будь-якому іншому випадку він вирішив би відразу, що все це – суцільна маячня.
Хотів вирішити так і зараз. Але оповідач заважав йому – такі люди якщо і брешуть, то брешуть інакше. На відміну від шарлатанів, Прінґл зовсім не намагався здаватися чесним, і, як не дивно, здавалося, що він справді чесний, хоча щось зовнішнє, стороннє було приплутане тут. Може, хороший чоловік просто схибнувся невинним чином? Ні, і тут симптоми не ті. Він спокійний і якийсь байдужий. По суті, він і не наполягає на своєму пунктику, якщо це взагалі пунктик.
– Пане Прінґл, – сказав професор різко, як юрист, що задає свідкові підступне запитання. – Де зараз ця книжка?
З бороди знову виринула посмішка й освітила обличчя, напрочуд серйозне під час розповіді.
– Я залишив її в сусідній кімнаті, – сказав преподобний. – Звісно, це небезпечно. Але я вибрав з двох зол менше.
– Про що ви торочите? – поцікавився професор. – Чому ж не принесли її сюди?
– Боявся, що ви її відкриєте, – пояснив