Професору здалося, що він чує щось, якийсь різкий, хоча і майже беззвучний поштовх.
– Прінґле! Прінґле! – закричав він у трубку, але ніхто не відповів.
Учений відклав слухавку і, віднайшовши академічний спокій (а може, спокій відчаю), повернувся і тихо сів до столика. Потім безпристрасно, ніби мова йшла про провал якоїсь дурної вигадки на спіритичному сеансі, розповів у всіх подробицях цю таємничу справу.
– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував він. – Всі ці випадки – вражаючі. Але найнеймовірніший – випадок з Берріджем. Він такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?
– Справді, – погодився патер Браун. – Дивно, що він так вчинив. Працівник він дуже сумлінний. Жарти для нього є жартами, але справа – справою. Майже ніхто не знав, як він любить жарти і розіграші.
– Беррідж? – залупав очима професор. – Нічого не розумію! То ви і з ним знайомі?
– Як би вам сказати… – безтурботно відповів Браун. – Не більше, ніж із цим лакеєм. Розумієте, мені часто доводилося чекати вас у конторі, і ми з ним, певна річ, балакали. Він чоловік цікавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирає непотрібні речі. Колекціонери люблять збирати всілякий мотлох. Пам’ятаєте стару розповідь про жінку, котра збирала непотрібні речі?
– Не зовсім вас розумію, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай він жартівник (ось уже ніколи б не подумав!). Але це не пояснює те, що сталося з ним і з іншими.
– З якими іншими? – підняв брови священик.
Професор дивився на нього і сказав чітко, як дитині:
– Любий мій патере Браун, зникло п’ятеро людей.
– Любий мій професоре Опеншоу, не зник ніхто.
Слуга Божий дивився на свого візаві привітно і промовляв чітко, і все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чіткіше:
– Повторюю: ніхто не зник.
Він трохи помовчав, відтак додав:
– Мені здається, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорівнює нулю. Люди вірять у найнеймовірніші речі, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повірив прогнозам трьох відьом, хоча перша сказала те, що він і сам знав, а третя – те, що залежало тільки від нього. Але у вашому випадку проміжна ланка – найслабша.
– Про що це ви?
– Ви самі нічого не бачили. Не бачили, як чоловік зник за бортом. Не бачили, як чоловік зник із намету. Ви все це знаєте зі слів Прінґла, які я зараз згадувати не буду. Але ви ніколи б йому не повірили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсім, як Макбет: він не повірив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво і він не став би Кавдорським таном.
– Можливо, ви маєте рацію, – задумався професор, повільно киваючи. – Але коли він зник, я переконався, що Прінґл не дурисвіт. Ви кажете, я сам нічого не бачив. Так, не бачив, але Беррідж справді зник.
– Беррідж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.
– Як це «навпаки»?
– Те, що він, скоріше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабінеті з’явився рудий бородатий чоловік