– Якщо він прихильний до свого сина, то краще для вас, – зауважив патер Браун. – Ні, боюся, я нічим не зможу вам допомогти. Мені ніколи не доводилося зустрічати сера Джона Масґрейва, і, наскільки я знаю, дуже мало хто бачиться з ним. Вочевидь, ви маєте спитати у нього самі, перш ніж позичати молодому джентльменові кошти вашої фірми. Чи не з тих він, кого частенько залишають без пенса?
– Сумніваюся, – відповів той. – Він дуже популярний, блискучий розум і значна постать у товаристві, але більшу частину часу живе за кордоном. Крім цього, він був журналістом.
– Що ж, – сказав патер Браун, – це ще не злочин, принаймні не завжди.
– Дурниці, – несподівано запропонував Ґренбі. – Ви знаєте, що я маю на увазі, він – перекотиполе. Був журналістом, лектором, актором, ким тільки він не був. То на чому я зупинився?… Втім, ось і він.
І правник, нетерпляче походжаючи порожньою галереєю, несподівано обернувся і на бігу влетів в іншу, заповненішу кімнату. Він поспішав назустріч високому, добре одягненому молодику з короткою стрижкою та закордонною борідкою.
Ці двоє пішли балакаючи, й якийсь час патер Браун ще стежив за ними короткозорими примруженими очима. Спостереження були, проте, перервані поспішною, але своєчасною появою його племінниці Бетті. На превеликий подив дядька, вона потягнула його назад у порожню залу і посадила на стілець, що нагадував острівець посеред повені.
– Мені треба щось вам сказати, – почала вона. – Це так безглуздо, що ніхто, крім вас, не збагне.
– Ти мене переоцінюєш, – сказав патер Браун. – Це не про те, про що почала розповідати твоя матінка? Заручини чи щось таке… Так, про заручини вже пішов поголос.
– Вам відомо, – спитала вона, – що вона хоче видати мене за капітана Масґрейва?
– Ні, – відповів патер Браун після певних роздумів. – Капітан Масґрейв, здається, дуже популярний тепер.
– Природно, ми дуже бідні, – продовжувала вона. – Нам кажуть, що не в грошах щастя, але від цього краще не стає.
– А ти хочеш вийти за нього заміж? – поцікавився патер Браун, дивлячись на неї з-під напівзаплющених повік.
Вона опустила очі і відповіла, стишивши голос:
– Гадала, що хочу. Тобто це я зараз думаю, що гадала… Але я тільки що дуже злякалася.
– Що ж, розказуй…
– Я почула, як він сміється, – промовила вона.
– Ну, сміх допомагає спілкуванню, – зауважив священик.
– Ні, ви не тямите, – сказала дівчина. – Зовсім не допомагає. В тому й річ, що він ні з ким не спілкувався.
Вона помовчала, потім пояснила:
– Я