– Він не з’являвся?
Присутні навіть не вважали за потрібне відповідати. Розум їхній ніби наткнувся на глуху стіну, подібну до тієї, яка дивилася в одне з вікон і поступово, у міру того, як повільно насувався вечір, перетворювалася з білої в сіру.
Вендем підійшов до підвіконня, біля якого стояв півгодини тому, і визирнув у відчинене вікно. Ні труби, ні пожежної драбини, ні виступу не було на стіні, що прямовисно спускалася б униз, на вуличку. Не було нічого і на стіні, що спиналася над вікном на кілька поверхів угору. На іншому ж боці вулиці тягнулася лише сумна пустеля білої стіни складу. Вендем поглянув униз, немов очікуючи побачити останки філантропа, котрий викинувся з вікна, але на бруківці розгледів лише невелику темну пляму – цілком імовірно, зменшений відстанню пістолет. Тим часом Феннер підійшов до іншого вікна в стіні, такої ж неприступної, що виходило вже не на бічну вулицю, а в невеликий декоративний сад. Група дерев заважала як слід огледіти місцевість, але дерева ці залишалися десь далеко внизу, біля основи житлового масиву. І Вендем, і секретар обернулися від вікон і дивились один на одного в густих сутінках. На полірованих поверхнях столів і столиків швидко тьмяніли останні відблиски сонячного світла. Феннер повернув вимикач, ніби сутінки дратували його, і кімната, осяяна електричним світлом, раптово набула чітких обрисів.
– Як ви нещодавно зволили зауважити, – похмуро промовив Вендем, жодним пострілом знизу його не дістати, навіть якщо пістолет заряджений. Але якби в нього і потрапила куля, то не міг же він просто луснути, як мильна бульбашка.
Секретар, ще блідіший, ніж зазвичай, з досадою глянув на жовчну фізію мільйонера.
– Звідки у вас такі цвинтарні настрої? До чого тут кулі та бульбашки? Чому б йому не бути живим?
– Справді, чому? – рівним голосом перепитав Вендем. – Скажіть мені, де він, і я скажу вам, як він туди потрапив.
Повагавшись, секретар скривджено пробурмотів:
– Мабуть, ви маєте рацію. Ось ми і нарвалися на те, про що сперечалися. Буде цікаво, якщо ви або я раптом дійдемо думки, що те прокляття щось та й означає! Але хто міг дістатися до Вінда, захованого тут, нагорі?
Пан Олбойн із Оклахоми стояв посеред кімнати, широко розставивши ноги, і здавалося, що і білий ореол навколо його голови, і його круглі очі випромінюють здивування. Тепер він сказав неуважно, з безвідповідальною зухвалістю розпещеної дитини:
– Схоже, ви не дуже його любили, пане Вендем, чи не так?
Довге жовте обличчя пана Вендема ще більше спохмурніло і від того ще більше витягнулося, проте він посміхнувся і незворушно відповів:
– Щодо збігів, якщо на те пішло, то саме ви сказали, що вітер із Заходу змете наших великих мужів, як пух будяків.
– Я, звісно, це казав… – простодушно підтвердив пан Олбойн, – але як це могло трапитися, дідько мене забирай?
Настала мовчанка, яку порушив Феннер, крякнувши несподівано з запалом, майже несамовито:
– Одне